Все ближче і ближче.
Міліціонер привів його у відділок, що був розташований тут же, на станції. В оздобленому лакованою фанерою кабінеті було порожньо, якщо не рахувати запиленої книжкової полиці, рожевої герані на підвіконні і масивного горіхового столу, за яким сидів черговий. Коли вони увійшли, він підвів очі від паперів, які заповнював, і, ковзнувши поглядом по Стефанові, звернувся до його конвоїра.
— Що, Петре, знову проблеми?
— Як бачиш. Гадаю, ти сам розберешся?
— Звісна річ. У чому справа?
— Цей клієнт розпочав бійку, — відповів міліціонер, презирливо глянувши на затриманого. — Натовк пики місцевим хлопцям. Якби не я, він би їх зовсім повбивав.
— Он як? — в очах чергового промайнула цікавість. — А де ж самі потерпілі?
— Вибач, забув прихопити з собою. Вони тобі потрібні?
— Ні. Не сьогодні, — відсунувшись від столу, запалив сигарету. — Залишай цього бойовика і йди собі.
— Все буде нормально?
— Аякже. Зараз ми з ним трошки побалакаємо.
— Ну, щасти тобі, — міліціонер повернувся і попрямував до дверей. Коли взявся за ручку, черговий покликав:
— Петре, за що мені цей головний біль?
Посміхнувшись, той знизав плечима і вийшов.
— Ось так завжди, — глянув на Стефана. — Ти сідай, сідай. Спішити тобі немає куди.
Той опустився на дерев’яний стілець. Черговий неквапно пройшовся навколо столу, випускаючи в повітря клуби диму, і знову сів у своє крісло. Якийсь час роздивлявся свої папери, а тоді промовив:
— Ну що ж, розказуй, як було діло, а я послухаю.
Стефан глянув у його холодні сірі очі. Тепер він сам не розумів, як все це могло статися. Як і в той, перший раз, він втратив контроль, вірніше, його примусили це зробити. Але все ж десь всередині залишилося задоволення від свого вчинку, від тої всепоглинаючої шаленості берсерка, яку він відчув. Якби його не зупинили…
— Я лише захищався, — сказав він нарешті. — От і все. Ті хлопці вимагали в мене гроші.
— Чи не оті, що вештаються по платформі? — спитав черговий, глянувши у вікно. Стефан простежив його погляд і побачив тих двох, що чіплялися до нього у вагоні. Третього, зі зламаною рукою, не було, проте до них підходили нові, такого ж бандитського вигляду. Він кивнув головою.
— Так, це вони. Але чому ви їх…
— То куди ти їхав? — перебив його міліціонер. — Як тебе…
— Стефан. Стефан Хошкевич.
— То що, Стефане, куди ти прямував?
— В одне село, — відповів він, зітхнувши. — Маренівку.
— Маренівка? Де це?
— Під Ніжином.
Черговий почухав скроню.
— Отже, ти їхав у свою Маренівку, а ці хлопці почали вимагати гроші. Я правильно зрозумів?
— Так. Правильно.
— А чого ти туди їхав?
У Стефана знову почали здавати нерви. Він сидить тут, а час іде, і невідомо, чи зможе він вирватися звідси хоча б до вечора. Перешкоди на кожному кроці.
— Слухайте… — він глянув на його плечі. — Лейтенанте.
Приведіть сюди тих хлопців, і розпитайте про все. Я ні в чому не винен, і мені необхідно потрапити сьогодні в те селище. Або давайте розберемося з усим, як треба, або не затримуйте мене більше.
— Ти мені не вказуй, що робити, — сказав черговий, свердлячи його очима. — Багато вас тут таких розумних.
Звідки їдеш?
— З Києва.
— Воно й видно. Думаєте, вам все можна? А от я зараз впаяю тобі штраф, і тоді побачимо, який ти крутий.
— Гаразд, — промовив Стефан. — Паяйте, і випустіть мене звідси. Якщо у вас тут так заведено, що місцеві бандюги нишпорять по вагонах і чіпляються до простих людей, а ви навіть не поворушитесь, щоб це припинити, тоді я вже нічого не розумію.
Міліціонер відкинувся у кріслі й склав руки на грудях.
Деякий час просто дивився на Стефана, а тоді сказав:
— От що, розумнику. Ти мене жити не вчи. У мене й так сьогодні важкий день — жінку повезли в лікарню з апендицитом, в самого голова розвалюється, а мене засадили писати ці довбані папери, бо всі наші хлопці на виклику через якогось п’яного недоумка, який хотів підсмажити живцем свою стару матір. Так що не треба мені мізки вправляти, — він розлючено розчавив недопалок у керамічній попільничці. — Думаєш, я не бачу, що на станції коїться? Так, хлопці дозволяють собі зайве, але один з них — племінник нашого голови, а інший — син директора м’ясокомбінату. Отак. Я б і сам цим шмаркачам голови повідкручував, але тоді я до пенсії без роботи сидітиму, а в мене двоє малих на шиї. П’ять і сім. То що скажеш?