— Здається, знайшли, — сказала вона.
— От і добре, — було схоже, що Євген хоче якнайшвидше забратися звідси. Марина дістала гаманця, і, відрахувавши двадцятку, протягнула йому.
— Дякую, що допомогли.
— Пусте. Гей, зачекайте, — водій нахилився до бардачка і дістав звідти поліетиленовий плащ-дощовик, складений до розміру поштового конверта, склеєний ізолентою.
— Зазвичай я завжди вожу його з собою, про всяк випадок, — пояснив він. — Але він вам потрібніший. Беріть, бо в таку погоду ви далеко не зайдете.
— Дякую, — вона прийняла згорток і відірвала липку стрічку. — Він мені дуже знадобиться.
Полишати теплий та сухий салон автомобіля не хотілося, але Марина все ж потягнула за ручку дверей. У кабіну увірвався шум дощу, і холодні бризки води примусили її поморщитися. Одягнувши плащ, вона вискочила з машини і грюкнула дверцятами.
— Щасливо! — крикнув водій на прощання… але навряд чи вона його почула. Зітхнувши, він вивернув руль і помчав у зворотньому напрямку, а Марина вже входила в ліс, пригинаючи голову під важкими краплями і обома руками тримаючи свій прозорий балахон. Вона намагалася підготувати себе до того, що може очікувати попереду, але тривога не полишала її.
Стежка вела її все далі в глиб цього бору, і Марина відчувала те саме, що і її чоловік у перший свій приїзд — невимовне словами почуття наближення до природи у її справжній, прадавній формі. Здавалося, що дерева навколо пильно стежать за дивною істотою, яка раптово опинилася серед них, а шелест крон — не що інше, як мова цих язичницьких місць, за допомогою якої вони і вирішують, що ж робити з несподіваною гостею. Незважаючи ані на дощ, ані на зловісну мету своєї поїздки, вона все ж таки насолоджувалась кришталевим, просякнутим свіжістю повітрям і тишею, що порушувалася тільки сонним шелестом крапель. Ось-ось — і вона вийде на галявину, на якій побачить двох красенів-єдинорогів, що неквапно пасуться під сірим дощовим небом…
З деяким жалем Марина примусила себе повернутися у реальний світ. Не треба забувати, для чого вона приїхала сюди. Якщо Стефан вже в Маренівці — а, скоріше за все, так і є — то в нього можуть бути великі неприємності, а вона в цей час носиться зі своїми фантазіями. Ця думка примусила її прискорити ходу, і через деякий час вона розрізнила серед заростів обриси білих хатин. А ще через кілька хвилин перед нею простягся всипаний гравієм шлях, що сплячою змією обвивав приспані цегляні будинки, і Марина із завмираючим серцем попрямувала до них. Подорож завершено.
Так вона опинилася в Маренівці.
— …а також теплу сонячну погоду у найближчі три доби, — радісно сповістило радіо. — Температура повітря становитиме…
— Яке, до дідька, сонце? — гримнув Євген, знову вмикаючи двірники. Дорога перед ним пливла і звивалася, немовби уві сні якогось божевільного, і в цей момент він ладен був придушити того паразита, що займався складанням цих прогнозів. А ще з’явилася злість на самого себе — тільки уявити, за якусь двадцятку він погодився пертися у цю далечінь, і все задля того, щоб допомогти тій жіночці. Схоже, в нього не всі дома. Що й казати, сідниці в неї були те що треба, але хіба вони варті того, щоб тепер повертатись у Київ крізь таку зливу? Навряд чи він підхопить пасажирів у Ніжині — через клятий дощ знову опинився без прибутку. Ех, якби знаття, що таке буде коїтись, відправив би ту дамочку подалі.
Євген покрутив ручку приймача і спіймав якусь музичну хвилю, трансляція якої час від часу переривалася гучним тріском. Але все ж краще, ніж слухати брехню метеоцентру. Ще вчора вони обіцяли тиждень сонця й тепла, а тепер ззовні неначе вселенський потоп розпочався. Не щастить так не щастить.
Дорога раптом пішла в гору під кутом у двадцять п’ять градусів, і він рішуче натиснув на газ, намагаючись подолати цей підйом одним зусиллям. Щось завібрувало з лівого боку, але він не відразу звернув на це увагу; а потім машину різко трусонуло, і Євген розширеними очима побачив, як його переднє колесо, підстрибуючи, віддаляється до узбіччя. Якусь мізерну долю секунди спостерігав, як «жигулі» хилить набік, не в змозі повірити у те, що відбувається. Чорт, він же сам закручував гайки на цьому колесі — загвинтив до краю! А тоді з несамовитим криком вчепився у руль, одночасно натискаючи на гальма. З передньої колодки вилетів сніп іскор, коли вона торкнулася до мокрого асфальту, і машину різко розвернуло поперек шляху. Кілька жахливих миттєвостей Євгенові здавалося, що зараз його перекине, як у одному з тих американських бойовиків, що увесь час крутять по телевізору, але автомобіль лише хитнувся і, нарешті, завмер. Він глянув у дзеркальце, у свої круглі перелякані очі, і поліз у кишеню за сигаретами.