— Та невже? — пролунав голос в його голові — глумливий і повний внутрішньої сили. — То прийди і покажи, на що ти здатний.
Він ковзнув поглядом по скупченню мерців і рушив туди, де за їхніми спинами височів дах Данилової хати. Ті, що стояли позаду, теж почали рухатися, а передні навпаки розступилися, пропускаючи його. Стефан відчув на собі їхні голодні погляди, коли минав ці потворні постаті, що могли хіба що наснитися у найгіршому зі снів. Жоден з них не торкнувся його — отже, гра поки що продовжується. Так кіт-мишолов бавиться зі своєю здобиччю перед тим, як випустити їй нутрощі.
І ось він знову наближався до цієї старої хатини. Тепер він вже знав, що очікує на нього там, але полегшення це не приносило. Підійшовши до дверей, Стефан озирнувся назад. Вони стояли на тому ж місці і дивилися на нього, мертві жителі проклятого села, позбавлені всього людського. Голос в його голові промовив:
— Ну ж бо, герою. Сміливіше.
Він простягнув руку і взявся за холодну клямку. На мить здалося, що за відчиненими дверима він побачить той нескінченний коридор, що примарився йому уві сні, але там був лише сповнений темряви передпокій. Він увійшов усередину, тримаючи кілок напоготові, хоч і знав, що користі від нього не буде. І знову озвався голос — на цей раз вже не в голові, а тут, зовсім поруч. В тій кімнаті, де він бачив Данила.
— Заходь, гостю, не соромся. Будь як удома.
А тоді — він в цьому не сумнівався — скрикнула Марина.
Загарчавши від люті, Стефан кинувся вперед і закляк перед картиною, що відкрилася йому. В центрі кімнати стояла Оксана, вона міцно тримала його дружину за шию, майже торкаючись гострими зубами її шкіри. Побачивши його, вона задоволено всміхнулася.
— А от і наш визволитель. Це і є твоя подяка за те, що я подарувала тобі життя?
— Відпусти її, — спромігся вимовити він і зробив крок уперед. — Відпусти, інакше…
— І що ж ти зробиш? Вб’єш мене? Ні, так не годиться. Викинь цю палку, і тоді ми побалакаємо.
Стефан подивився у перелякані очі Марини. Чи є якийсь вибір? Зітхнувши, він відкинув кола убік і опустив руки.
— Отак вже краще, — промовила Оксана, послаблюючи хватку. — Хай твоя дружина поки що побуде поруч зі мною… на всяк випадок.
— Для чого ти робиш все це? — запитав він, зазираючи їй у вічі. — Чому саме ці люди?
— Тому що вони втрутилися в наші справи, — відповіла вона. — Вони хотіли смерті мого господаря. Але, вбивши мене, вони нічого не виграли — лише відтягнули те, що мало статися.
— Але чому, чому?
— Тому що Він так захотів, — очі Оксани спалахнули. — Ніхто не може перешкодити Його задумам. І я щаслива, що Він зробив мене виконавицею своєї волі і подарував мені безсмертя!
— 1 чого ж ви хочете? Заволодіти світом? Це безглуздя. Ти можеш вбити нас, але хтось вас все одно викриє і знищить.
— Я так не думаю. Хто помітить загибель маленького, забутого всіма селища? А ми тим часом підемо далі, бо мій господар жадає крові і ніхто не зможе нас зупинити…
— Ти надто довго пролежала у своїй могилі, — відказав Стефан. — Часи змінилися. Тепер ви не зможете довго залишатися непоміченими, і рано чи пізно хтось покладе цьому край.
Вона засміялася, неначе почувши вдалий жарт.
— Справді? А хто повірить у все це? Любий, я не перший день живу на світі і знаю, що люди з кожним роком все більше цікавляться собою і поступово втрачають знання своїх предків. Це легко помітити, коли перед твоїми очима змінюються цілі покоління. Вони навигадували собі безліч різноманітних релігій, забуваючи про ту єдину, яка була ще від самого початку, і тепер навіть Бог… — тут її обличчя презирливо скривилося, — …перетворився на якогось дідугана зі старої казки. То що вже казати про нас — тих, хто такий же древній, як і перші люди на землі? Ось, наприклад, ти — хіба ти повірив у ті старі історії?
Стефан зрозумів, що в словах дівчини є сенс. Якась незаперечна, страшна логіка. Так, речі, про які вона каже, дійсно мають місце в житті, і в цьому він вже переконався.
Помітивши розуміння на його обличчі, Оксана хитнула головою.
— Отож. Все усвідомлюється надто пізно, бо всі ви — лише тупуваті тварини, такі ж обмежені, як і той, хто вас створив. Забуваючи про свого бога, ви тим самим схиляєте голову перед нашим. Ви розпочинаєте війни через клаптик землі і вбиваєте один одного через розбіжності у поглядах — то хто з нас гірший?
— Я не хочу з тобою сперечатися, — мовив він. — Тобі ж потрібен я, чи не так? Відпусти мою дружину, і я зроблю все, що ти накажеш.