Меню складалося з двадцяти восьми страв.
Тільки подали першу страву, як підійшов метрдотель і сказав, що Тараса й мене викликають до радіотелефону. Ми поспішили до будки в кінці вагона. Узявши телефонні трубки, ми змогли разом провадити розмову.
— Ви слухаєте? — почулося запитання.
— Так.
— Зараз будете розмовляти. За мить гукнув знайомий голос:
— Тарасе! Тарасе!
Той голос належав Аркадію Михайловичу.
— Я\ ЯІ — обізвався Тарас. — Ви відкіля говорите?
— З поїзда номер два. Москва — Тихоокеанськ. Олекса Мартинович там? Поздоровляю з перемогою тихоокеанців. Передайте в Москві привіт від мене. Там вас жде Черняк. Він влаштовує з нагоди вашого прибуття збори старих друзів. На жаль, я не зможу на них бути.
— Мені ждати вас у Москві чи повертатися до Тихоокеанська? — спитав Тарас.
— Приїжджай на плантації Верхнього озера. Там ми з тобою попрощаємось, бо ти й так уже запізнюєшся до школи.
— Аркадію Михайловичу! — гукнув я. — Ви вже обідали?
— Учора обідав, а сьогодні збираюсь снідати.
— Пробачте, я забув, що у нас різний час. Ну, а ви передавайте привіт Тихоокеанську, з яким ми щойно розпрощалися.
Розмову довелось закінчити, бо знайшлося чимало охочих поговорити з своїми друзями та знайомими.
Ми добре пообідали, послухали музику, зіграли в клубі в більярд і, повернувшись до свого купе, лягли спати. Я одразу ж заснув. Снилися різні пригоди, безліч квітів, освітлені сонцем підземні вокзали і солярій Аркадія Михайловича на вулиці Червоних ботаніків.
А поїзд мчав, не спиняючись і не зменшуючи швидкості. Не знаю, скільки я спав, але коли прокинувся, то побачив над собою чиїсь ноги, що звисали з полиці. То був четвертий пасажир.
“Відкіля він узявся? — подумав я. — Адже поїзд не спинявся, і він не міг сісти на якійсь станції”.
Зацікавлений новим супутником, я висунувся і глянув угору. Уявіть, як приємно був я здивований, коли побачив там інженера Кротова.
ДОСЛІДИ КРОТОВА
— Як ви тут опинились? — дивуючись, спитав я інженера.
— А так, як бачите, — усміхаючись, відказав він.
— Це ваше місце?
— Звичайно, моє, коли я тут.
— Ні, дозвольте… Від’їжджаючи з Тихоокеанська, ми ждали четвертого пасажира.
— Ну, так. це моє місце. Я його забронював.
— Так чому ж ніхто з нас не бачив вас у Тихоокеанську?
— Бо мене там не було. Лише півгодини тому я сів у ваш поїзд.
— Але ж ми ніде не зупинялися!
— А навіщо зупинятися? Це ж експрес прямого сполучення, він не повинен ніде зупинятися до самої Москви.
Одним словом, інженер пояснив, що провадяться досліди з посадкою і висадкою пасажирів на повному ходу поїзда. Кротов брав участь у цих дослідах. Він розповів, як на станціях спеціальні вагони з пасажирами вирушають паралельно головній колії, набирають швидкості, що дорівнює швидкості поїзда, і, зрівнявшись з поїздом, прикріплюються до заднього вагона. Тоді пасажири з того спеціального вагона переходять у поїзд, а кому треба висідати, йдуть до цього вагона. Вагон відчіплюється, продовжує рухатися самостійно і зупиняється на ближчій станції, щоб потім повернутися назад з поїздом протилежного напрямку.
— Чому ж досі мені ніхто не говорив про ці досліди? — спитав я, відчуваючи досаду, що не потрапив в експрес таким оригінальним способом.
— По-перше, це свідчить про те, що ви погано обізнані із службою руху, а по-друге, що служба руху дуже скромна і ніколи не рекламує своїх задумів.
— Про це навіть ніколи не згадували на засіданнях Ради будівництва.
— Там багато чого не згадували.
— Наприклад, чого ж іще?
— Там майже не обговорювалась організація, скажімо, експлуатації тунелю…
Облишивши суперечки, я попросив Кротова розповісти про досліди, в яких він брав участь, і, витягши блокнот та олівець, постарався коротенько занотувати його оповідання.
Інженер зліз з полиці і сів поруч мене. Тарас і Набокін міцно спали, і ми не будили їх.
Я вже згадував, що, починаючи з першої зустрічі з Кротовим ще за кордоном, у мене залишилося найкраще враження від нього. Це була людина спокійна, розумна, трохи флегматична, але здатна діяти швидко й рішуче. Розмова з ним завжди цікава. Тепер нам приємно було перебирати те, що відбувалось на будівництві Глибинного шляху останні роки. Спільна робота, спільні спомини — що може міцніше зв’язати людей між собою.
— Слухайте, друже, — звернувся я до Кротова. — Ось будівництво цього велетенського підземного шляху закінчено. Ми їдемо з вами у першому поїзді прямого сполучення. Боротьба за Глибинний шлях стала вже історією. Ви пригадуєте конфлікт між Макаренком і майже цілим колективом будівників? Мені й досі незрозуміло, чому вийшов переможцем Макаренко. Зокрема, чому Саклатвала раптом став захисником герметичності тунелю.