— На збори даю вам п’ять хвилин, — сказав мені слідчий.
Що можна зробити за п’ять хвилин? Я встиг лише забігти у свій номер, схопити перший, що потрапив під іруку, чемодан і повернутися до Томазяна.
У вестибюлі мене спинив портьє, спитавши, куди я йду. Довідавшись, що в п’ятнадцятий номер, попросив передати спішного листа, щойно одержаного на ім’я Томазяна.
Я глянув на конверт і побачив, що адреса написана ніби знайомим почерком. Але не маючи часу розглядати, подався до слідчого, який дожидав мене.
— Молодець, — похвалив він. — Я думав, що ви ще довго копатиметесь.
— Ну, чого ж, — гордо відповів я, — а ви?
Він теж уже був готовий.
— Ось вам лист.
— Відкіля?
— Портьє передав. Щойно одержано.
Томазян розірвав конверт і швиденько почав перечитувати. Але в міру читання швидкість ця зменшувалась. Мабуть, лист був для нього цікавий, бо він підійшов до письмового стола і засвітив лампу. Цей лист затримав нас ще хвилин на десять.
— Здається, запізнюємось, — натякнув я на те, що вже пора їхати
— А й справді, — сховавши листа в портфель, сказав слідчий.
Ми вийшли на вулицю, сіли в машину, і шофер одразу перейшов на третю швидкість. Машина ковтала чорну стрічку полірованого шосе, освітленого електричними ліхтарями. Томазян знову мовчав. Лише напівдорозі спитав, хто з моїх знайомих зараз на дев’ятсот двадцять п’ятій шахті.
Я перелічив усіх, кого знав.
— А скажіть, хто з них і як ставиться до Макаренка?
— У мене таке враження, що всі вони йому симпатизують. Це, можливо, пояснюється особистими взаєминами. Він же учень професора Довгалюка. До нього дуже добре ставиться брат Ліди Станіслав Шелемеха.
Я нічого не сказав про взаємини між Лідою і Ярославом, вважаючи, що це не повинно обходити мого співбесідника.
— І всі вони рішуче його захищають?
Цього я сказати не міг ні про Аркадія Михайловича, ні про Ліду. Тарас в рахунок не йшов.
— Найзавзятіший його прихильник серед тих, кого я вам назвав, це, безперечно, Догадов.
— А справді, ви вже колись говорили мені про нього. Чим же він аргументує свою прихильність до Макаренка?
— Він вважає його найталановитішим інженером і цілком поділяє його погляди на систему будівництва Глибинного шляху.
— Він сам хіба інженер?
— Ні, він журналіст. А ви знаєте, ця порода людей завжди сміливо висловлює свою думку з приводу всяких явищ і подій, дає свою оцінку кому й чому завгодно.
— А чому б вашому другові не виступити із статтею на захист системи робіт Макаренка? Як він пише?
Правду сказати, я не знав, що відповісти Томазяну. Адже я особисто ніколи не читав ні статей, ні нарисів Догадова. Він у редакції завідував відділом кореспонденції. Був спецкором “Зорі”, кореспонденції його я кілька разім зустрічав, вони були написані грамотно, але уваги до себе не привертали. З його попередньою журналістською діяльністю я майже не був обізнаний. Так довелося й відповісти.
— Шкода, — протяг Томазян.
— Чому?
— А я хотів, щоб ви натякнули йому на бажаність такої статті, де б захищалися ідеї Макаренка і давалася докладна критика його опонентів.
— Ви особисто підтримуєте Макаренка?
Відповідь слідчого мене дуже цікавила, але він мене розчарував.
— Я хотів би докладно розібратися в цих технічних питаннях, — сказав він.
— Гаразд, я скажу Догадову, може, в нього вийде щось цікаве.
— Спробуйте, тільки не кажіть, що це я пропоную. Краще коли він вважатиме, що то його ініціатива. Тоді напевне старанно попрацює над такою статтею.
Машина спинилась перед будинком аеровокзалу. Звичайно я бував тут удень, коли життя на вокзалі било ключем.
На невеличкому майданчику завжди стояло багато машин, в повітрі і на аеродромі гуділи мотори, звучали радіоповідомлення про прибуття та відліт рейсових літаків. Тепер тут було безлюдно. Крім нашого авто, в кутку бетонованого майданчика чорніли ще якихось два — мабуть, чергових. Вражала тиша, яку порушувало лише чахкання авіаційного мотора десь на аеродромі, захованому від нас будинком вокзалу. Ось мотор загуркотів сильніше, і щойно ми пройшли спорожнілою залою для пасажирів та опинилися на ґанку з протилежного боку, як побачили, що з аеродрому піднявся в повітря літак, мигнув зеленим лівобортним вогником і полетів на схід. Про це свідчив хвостовий вогник, що зникав у зоряному небі, немов літуча зірка.
— Макаренко і Кротов полетіли, — сказав Томазян.