— Дозвольте, як же це їм вдалося? — спитав я. — Хіба вода не прорвала шлюзів?
— Я не зна’ю, — відповів технік. — В мене таке враження, ніби шлюзи самі відкрилися. Але поки що ніхто точно не знає про причини катастрофи.
Далі він розказав, що через двадцять п’ять хвилин після того, як з’явилася вода, у шахту спустилася перша рятувальна команда. Але рятувальники, добре підготовлені до боротьби з газами, з підземними пожежами та обвалами, не мали ні досвіду, ні спеціального обладнання для боротьби з повіддю. Правда, у них були насоси, але вони не могли подолати таку силу води. Не мали вони також човнів, щоб вирушити в розвідку по шахті, яка перетворилася чи то в ріку, чи то в озеро. Протягом кількох годин, що минули відтоді, вода в шахті піднялася.
Кротов стояв віддалік од мене і розмовляв з двома робітниками, які вражали своїм зростом. Один виглядав справжнім велетнем, а другий був маленький, миршавий. Мій співбесідник сказав, що то бригадир і помічник бригадира тієї героїчної бригади, яка врятувала в перші хвилини становище на шахті.
В цей час з тунелю по пояс у воді до нас підійшли кілька людей. У першому з них я впізнав старшого механіка загону літостатів, з яким мені вже доводилось зустрічатися під час перебування на цій шахті.
Кротов одразу почав розпитувати:
— Літостати можуть працювати?
— Безперечно, — відповів механік, — але конвейєри ледве рухаються у воді.
— А якщо ми посилимо подачу електроенергії?
— Навряд чи допоможе.
— А чи зможуть літостати вийти з Північної штольні й вивезти звідти робітників?
— Там обірвані електропроводи. Крім того, я вже посилав туди один літостат, але він не зміг пройти через виїмку. Вода його покриває, а наші машини не пристосовані ходити під водою.
— Готуйте людей на літостати, зараз ми остаточно вияснимо, що робити.
Кротов підійшов до телефону і подзвонив Макаренкові.
— Ярославе Васильовичу, вода проламала шлюзові загорожі. Бригадирові Яхонтову вдалося спустити запасні шлюзи. Зараз вода прибуває чотири міліметри на годину, літостати працювати можуть. З Північної штольні літостати не вийдуть… Слухаю, слухаю… Значить згода?.. Добре. Зараз почнемо роботу. Зв’яжіться з Самборським, щоб додав електроенергії. Так, так, все зроблю.
Він повісив трубку і звернувся до робітників:
— Товариші, от що пропонує інженер Макаренко: якомога швидше з’єднати Східний сектор тунелю з Забайкальським. Тоді ми й ту воду, що в тунелі, і ту, що залишається в озері, спустимо прямо в море. Начальник будівництва академік Саклатвала схвалив цей план і розпорядився посилити роботу в Східному секторі. Там оголошено мобілізаційне становище. Але від нас теж залежить прискорити здійснення цього заходу. Ми мусимо кинути всі свої сили на пробивання тунелю, в східному напрямку, поки це можливо для нас. Звичайно, всіх літостатів в тунель пустити не можна. Використовуватимемо там позмінно найкращі. Люди часто мінятимуться, але працювати треба з повним напруженням сили. Решта переключається на конвейєри і відвантаження породи. Крім того, вживемо заходів, щоб вивести людей з Північної штольні.
План Макаренка був ясний і простий: пробити перегородку між двома частинами тунелю, що вже наблизилися одна до одної, і випустити підземне озеро в Охотське море. Очевидно, це було легше, ніж викачувати ціле озеро з глибини в півтора кілометра на поверхню землі.
Головний механік додав до цього лише кілька слів:
— Через годину ми почнемо роботу. Щодо Північної штольні, то за чотириста метрів звідси палеонтолог Догадов уже закінчує будувати пліт, на якому організує рятівну експедицію до штольні.
— Чого ж мені досі ніхто про це не сказав? — здивувався Кротов.
— Нагорі ще не знають. Цей учений дуже енергійна людина. З моменту катастрофи він не підіймався на поверхню і дуже багато нам допоміг, особливо під час паніки.
— Коли ж він збирається пливти у штольню?
— Та вже незабаром. Там затримка лише за машиністом на електровоз. Я обіцяв негайно прислати. Треба, щоб електровоз буксирував пліт до виїмки… Товаришу Прохоров, — звернувся механік до молодого робітника, що стояв біля нього, — ви не побоїтеся такої експедиції?