Аркадій Михайлович схопив Барабаша за руки.
— Юрко, невже ж її не можна врятувати?
Барабаш легенько відсторонив професора, пройшовся по кімнаті, потім сперся на стіл, щось прошепотів. Тоді я не розібрав його слів, але згодом, пригадуючи ту хвилину, чомусь був певен, що він говорив сам собі:
— Клятий час… Чому він іде так швидко? Я ще не закінчив своїх дослідів.
Потім лікар тихо відповів професорові:
— Становище безнадійне. Але ми мусимо зробити все, щоб відтягти кінець.
— Як же вона буде мучитися! — сказав, немов звертаючись сам до себе, професор.
— Я дав їй морфію, і вона спить, — промовив лікар і вийшов з кімнати.
Під вікном готелю загудів автомобіль. То прибула санітарна машина, щоб одвезти хвору на аеродром. Ми пішли допомогти винести Ліду.
Спершись плечем об косяк вікна, на нас дивився блідий Макаренко.
Санітари з ношами зайшли в кімнату до хворої і хвилин через десять її винесли. Поруч ішли сестра й Барабаш. Ми з Аркадієм Михайловичем замикали цей похід.
Макаренко залишався немов закам’янілий на тому ж самому місці.
На вулиці нас зустрів Кротов, який щойно приїхав своєю машиною. Він теж тривожився за здоров’я Ліди і хотів довідатися, що сталося. Лікар коротко пояснив, що у неї, очевидно, якесь запалення. Начальник дільниці був остільки ласкавий, що забрав мене й ботаніка до себе в машину і повіз на аеродром слідом за санітарним автомобілем. Він хотів там на місці розпорядитися, щоб літак відправляли якнайшвидше.
Надворі було ще темно. Високо в небі ясно світили зорі. Вітру не було, і це обіцяло для хворої та її провожатих спокійний переліт.
На аеродромі все вже було готове, і жодних додаткових розпоряджень Кротова не знадобилося. Санітарний автомобіль під’їхав до літака, Ліду перенесли в кабіну, де нашвидку укріпили койку для хворої. Там вона опритомніла, тихо застогнала і покликала мене. В цей час Барабаш і Аркадій Михайлович про щось розмовляли з пілотом. Я нахилився над хворою.
— Олексо Мартиновичу, що зо мною? — спитала вона.
— Пусте, приступ апендициту, — збрехав я.
— А куди мене відправляють?
— В Іркутськ. Вам треба зробити операцію.
— Ви Ярослава бачили?
— Він проводжав вас, коли ми виходили з готелю.
Ліда заплющила очі і тихо застогнала. її знов непокоїв біль. В цей час загуркотіли мотори. їх шум заважав розмовляти. В кабіну зайшов Барабаш. Я потиснув руку лікареві і вийшов з літака.
Через кілька хвилин темна маса літака відірвалась вія землі і зникла у передсвітанкових сутінках.
Кротов покликав нас до автомобіля, і ми тепер з великою швидкістю поверталися в селище. Професор відкинувся на м’яку подушку і про щось глибоко замислився. Кротов висунув голову у віконечко і курив цигарку.
Я ж думав про Макаренка. Невже він знав, чим хворіє Ліда?
Повернувшись в готель, я постукав у двері до головного інспектора тунельних споруд, але мені ніхто не відповів. Черговий швейцар на моє запитання сказав, що інженер кудись вийшов.
— Мабуть, в управління поїхав.
Розвиднялося.
Спати мені перехотілося, і я поволі пішов до будинку управління дільниці.
В управлінні, як завжди, кипіла робота. Там не існувало різниці між днем та ніччю. Мені сказали, що Макаренко в радіотелефонній будці прямого зв’язку з Іркутськом. Я пішов туди, побачив розчинені двері будки і мимоволі почув його розмову:
— Скажіть Самборському, щоб категорично настоював на будівництві герметичних вагонів з установкою для кондиціювання повітря, — говорив комусь інженер. — Гадаю, що мені негайно треба вилетіти на Далекий Схід. Поки що жду ваших розпоряджень.