— Який я радий… який радий! — промовив він, обіймаючи старого професора.
Потім міцно стиснув руки жінці та мені й потряс за плечі юнака.
— Я ждав тебе з самого ранку, — говорив лікар, звертаючись до жінки, — і потім ніяк не сподівався, що ви приїдете усі разом.
— Через те я й затрималась, що зустрілась з ними. Як Ярослав? — спитала вона.
— Так, так, як Ярослав? — схопив Барабаша за руку старенький.
Приїжджі запитливо дивилися на лікаря.
— Зараз, зараз, друзі мої, — посміхаючись відповів він, — зараз його побачите… Але ж Ліда розповідала вам про нього. Вона ж бачила його три тижні тому, коли виїздила звідси.
— О, це було так давно, — стиха промовила жінка. — Я так хвилювалася, коли під’їздила сьогодні до санаторію.
Її голос злегка дрижав. Лікар глянув на Ліду, і в очах його промайнуло щось, ніби він внутрішньо зітхнув, але, враз заглушивши це зітхання, весело посміхнувся і знов повторив:
— Через хвилину він буде тут.
— Він уже ходить? — скрикнула Ліда.
— Хвилинку терпіння, і ви усе побачите. Тарасе, ти хочеш щось мене спитати?
Юнак у майці вже давно поривався з якимсь запитанням.
— Так, так, — сказав хлопець. — Чи знає Ярослав Васильович про рішення будувати нові лінії Глибинного шляху?
— Нові лінії? Я сам ще нічого не знаю.
— Сьогодні ранком було сповіщено про це по радіо, — вставив я. — І у Аркадія Михайловича лист Саклатвали до Макаренка з цього приводу.
— Нові лінії?
— Вони зв’яжуть крайні пункти усіх трьох суходолів старого світу, — пояснив Тарас.
В цей час через широко одчинені двері санітар викотив на веранду крісло з хворим. В кріслі сидів, посміхаючись до нас, Ярослав Макаренко. Він ще не міг ходити. Багато місяців провів інженер у ліжку, довгий час не подаючи жодної надії на видужування. Але Барабаш вирвав його з рук смерті. І ось блідий, ще кволий, він з’явився перед своїми друзями.
— Лідо! Аркадію Михайловичу! Тарасе! Олексо Мартиновичу! — стиха, хвилюючись, промовив він.
Трохи пізніше ми зійшли в сад санаторію. Біля хворого залишилась тільки Ліда.
Я добрів до самого берега моря і незабаром вийшов до бульвару на набережній.
Шумів прибій, розбиваючись об мури набережної, і у стовпах водяного пилу веселками відсвічувалося сонячне проміння; грало море, немов симфонічний оркестр. Численні чоловіки і жінки, юнаки і дівчата милувалися тим краєвидом, тією музикою, що викликала у кожного чи давні мрії, чи якісь спогади і почуття сили життя. Я стояв на тому мурі, біля лави із залізним поруччям, і згадував давнішню зустріч в цьому самому місці, таємничу Снігову королеву і тих незвичайних людей, що стали моїми друзями.
А море шуміло славу життю, боротьбі й перемогам.
1939–1941 рр.
МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ТРУБЛАЇНІ
«А море шуміло славу життю, боротьбі й перемогам…»
Таким рядком закінчив свій останній твір — роман «Глибинний шлях» — один з найулюбленіших письменників нашої радянської молоді — Микола Петрович Трублаїні. І в цьому рядку, як у краплі води, відбито основний мотив не лише романа, а й особистого покликання та діяльності Миколи Петровича як громадянина і письменника.
Він полум’яно любив життя, славив героїчних радянських людей, їх боротьбу в ім’я прогресу і могутності, слави і розквіту рідної Батьківщини. Всього себе, всю силу свою, талант і енергію віддавав він цій величній справі. В боротьбі з кривавим ворогом і загинув, ставши грудьми, в яких билося полум’яне серце патріота, на захист любимої радянської Вітчизни в люту годину.
Уже хлопчиною поривався він у бій за щастя народне…
Народився Трублаїні 25 квітня 1907 року в селі Вільшанці, Вінницької області. Родина його — скромна сім’я трудівників: мате була сільська вчителька, батько працював на лісорозробках. Малий Микола спершу вчився у початковій школі, де викладала мати, проте недовго. Почав лише тут свою освіту, бо рано потягся до книжки-в такі роки, коли в жодні учбові заклади ще не приймали. А як сповнилося йому вісім років, пішов учитися в немирівську гімназію. Але й цього учбового закладу не закінчив.
Це були роки, коли в полум’ї громадянської війни народжувалась радянська держава — Союз Радянських Соціалістичних Республік. І от одного дня юний гімназист зник…
А через кілька днів по цьому вночі з приступки вагона, переповненого червоноармійцями, обірвався і впав долі хлопчина. Поїзд мчав повним ходом, та ще й на схилі, і хлопця відкинуло метрів на десять під укіс.