— Ви не знаєте перекладача з іспанської? — спитала секретарка друкарку, що підійшла до неї.
— Ні. А нащо?
— Треба щось там перекласти. У них є два перекладачі, що володіють іспанською мовою, так один у відпустці, а другий захворів.
— А що перекласти? — звернувся я до секретарки.
— Ви знаєте іспанську мову?
— Так. Це кому потрібно?
— Справді знаєте? — недовірливо допитувалась вона.
— Справді.
— Хвилинку. — І секретарка зняла трубку та набрала якийсь номер.
— Слухай, — звернулася вона до когось. — Тут один товариш жде Ярослава Васильовича, каже, що знає іспанську. Що? Зараз. Як ваше прізвище? — спитала мене. — Кайдаш, — кинула вона в трубку. — Що? Що? Зараз спитаю. Ви журналіст? Приїхали з-за кордону?
Очевидно, моєю особою цікавився хтось такий, що знає або чув про мене.
Одним словом, через кілька хвилин я залишив прийомну Макаренка і пішов до прийомної Саклатвали, бо саме там був потрібний перекладач з іспанської. Виявилося, що він потрібен самому академікові. Мене попросили хвилинку підождати. Це справді забрало не більше хвилини, бо дуже скоро Саклатвала подзвонив телефоном, щоб я зайшов до нього в кабінет.
Вдруге я заходив у той кабінет і застав там ту саму обстановку, що й попереднього разу. Вікна були затемнені, світила електрика, на столі стояла кава. Тільки цього разу академік стояв у кутку, біля широкого столу, на якому були розгорнуті якісь рисунки. Над ними схилився, спершись руками на стіл, Ярослав Макаренко.
— Здрастуйте, — привітав мене Саклатвала. — Ви нас виручите?
— Радий зробити вам послугу.
Макаренко не відривався від рисунків і, здається, навіть не помічав, що в кімнату зайшла нова людина. Перед ним лежали олівці й гумка, іноді він щось виправляв на рисунку.
— Ви знаєте іспанську мову?
— Ну, звичайно, не як автор «Дон Кіхота»…
— Тоді прошу взяти оцей журнал і перекласти нам невеличку статтю.
Саклатвала подав мені маленький журнальчик у блискучій палітурці і показав статтю, яка займала лише дві з половиною сторінки.
— Щоб не відкладати надовго, зайдіть, будь ласка, в оцю кімнату, — він показав на невеличкі двері за його столом.
Я обіцяв витратити на переклад не більше години і, опинившись в маленькій кімнаті, що, мабуть, правила за спальню, негайно взявся до роботи. Переклад давався легко, за винятком окремих місць, де траплялися незнайомі технічні терміни. Не знаю, чим зацікавила ця стаття Саклатвалу, а для мене вона була нудна. Мова йшла про розрахунки швидкостей і сили гальмування.
Робота наближалася до кінця, коли в кімнату зайшов Макаренко. До речі, кімната була відгороджена від кабінету такою грубою стіною і так щільно причиненими дверима, що жоден звук не долітав відтіля.
— Здрастуйте, — привітався Ярослав.
Вигляд у нього був дуже стомлений, очі червоні, але в них горів якийсь вогонь, неприборканість. Голос звучав тихо, проте твердо.
— Як переклад? Важкий?
Я відповів на привітання і пояснив, у чому полягають труднощі.
— Терміни? То не важно. Залишайте як в оригіналі, второпаємо.
Він сів біля мене і почав переглядати списані мною аркушики паперу. Іноді спинявся, ледве морщив чоло, позіхав. Видно було, що не виспався. Іноді постукував ногою, продовжуючи читати. Я подав йому останній аркушик, він переглянув, подякував і встав.
— Ярославе Васильовичу, — спинив я його, — мені доручено довідатися, коли ви повернетесь до себе в готель. З вами хочуть поговорити двоє людей. По-перше, Аркадій Михайлович. Він хоче вияснити питання відносно Тараса.
— Він рішуче проти того, щоб Тарас переїхав до мене?
— Я думаю, що буде краще так, як він хоче.
— Перекажіть Аркадію Михайловичу, що це питання ми мирно розв’яжемо після сесії Наукової ради. А зараз до засідання я з управління не виходжу і ні про що, крім будівництва, ні говорити, ні думати не буду. — Круто повернувшись, Макаренко ступив крок вперед і взявся рукою за двері.
— Слухайте, — поспішаючи, промовив я, — сюди приїхала Ліда.
Останнє слово враз зупинило його. Він обернувся. Обличчя його наче вкрилося білою маскою, зір похмурнів.
— Я знаю…
— Вона неодмінно хоче вас бачити.
— Як її здоров’я?
— Мені здається, що гірше.
Макаренко підійшов до вікна і почав дивитися кудись на вулицю, механічно обриваючи листки з китайської троянди, що стояла під вікном.
— Про що вона хоче зі мною говорити? — спитав він, видушуючи з себе слова.