Потім я відчув, як літак провалюється в темряву, мені стало легше дихати і вдалося натягти доху. Хутро швидко зігріло мене, стало легше ворушитися, і, хоч відчував себе немов побитим, все ж сів у крісло.
Через деякий час літак знов почав підійматися. Я догадався про це з того, що несподівано з’явилося зоряне небо. Знов ми летіли на зорі, а зовсім близько під нами біліли вкриті снігом вершини гір.
По той бік гір сходив місяць. При його тьмяному світлі над горами й дикою тайгою нас зустріли могутні подуви північно-східного вітру. Здалося, земля йде обертом і пілот виробляє неймовірні фігури вищого пілотажу. Але то він лише боровся з вітром і силою мотора та вправністю рук перемагав стихію.
16. ПОВІДЬ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Удосвіта ми спустилися на аеродром дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Стартер, що зустрів нашу машину, привітався і спитав мене:
— Інженер Макаренко? Я здивувався.
— Ні, моє прізвище — Кайдаш. Хіба Макаренко і Кротов ще не прилетіли?
— А хто раніш вилетів з Іркутська?
— Вони.
— Так і нас повідомили… А яка погода на трасі? — спитав стартер Атабаєв, який виліз уже з кабіни.
— Погана, — відповів пілот і почав оглядати обрій.
В районі «дев’ятсот двадцять п’ятої» повівав невеликий вітер. Тому наприкінці польоту мені пощастило подрімати. Я почував себе свіжим. Та мене стривожила думка:
«Що ж могло трапитися з літаком Макаренка і Кротова?»
Я теж став вдивлятися в небо.
— Летять, — показав кудись рукою Атабаєв.
Спочатку я нічого не бачив. Але от показалась чорна крапка. Вона швидко наближалась, і незабаром над нашими головами літак, викресливши півколо, пішов на посадку.
На обличчях інженерів позначалася втома після важкої подорожі, а в очах замиготіло здивування, коли вони побачили мене.
— Ви відкіля? — спитав Кротов.
— Кореспондент «Зорі» мусить бути тут, — відповів я і, показавши на Атабаєва та на його літак, пояснив: — Ми вас обігнали.
Інженери, не гаючись, сіли в автомобіль, що чекав на них. Я, звичайно, попросив, щоб вони взяли і мене.
В цей час до аеродрому під’їхав один помічник Кротова. Він був мокрий і брудний. Кротов попросив його пересісти в наш автомобіль і розповісти Піро події на шахті.
— Катастрофа сталася вчора ввечері, приблизно за двадцять хвилин до десятої, — відразу ж почав той. — Вода прорвала шлюзи, і ріка з підземного озера спочатку ринула в річище, яке ми готували для неї, а потім почала швидко розливатися по шахті. Групі гірників та техніків, що працювали там, вдалося закріпити один шлюз цілком, а другий частково, але вода прибувала. Тепер у приміщеннях підземного вокзалу рівень її досягає ста двадцяти, а в тунелі — дев’яноста п’ятії сантиметрів. Зараз вода прибуває не більше як на чотири-п’ять міліметрів на годину.
— Як роботи в тунелі?
— Припинено. Літостати стали, бо конвейєри не можуть працювати.
— Є жертви?
— Кілька чоловік дістали значні поранення під час паніки, а двоє загинули, коли намагалися закрити шлюз.
— Була паніка? — звів брови Кротов.
— Була, — глухо відповів його помічник.
— Ще що?
— Затопило підступи до Північної штольні. Там виїмка шість метрів глибини, і вона одрізує штольню від тунелю.
— Людей відтіля вивели?
— Ні, не встигли. Там зараз понад двісті чоловік. З ними підтримують телефонний зв’язок.
— Хто там?
— Група літостатників, робітники пайрекс-алюмінійового заводу та група професора Довгалюка.
— А де Ліда Шелемеха, професор і Тарас Чуть? — спитав я.
— Там… Але поки що смертельної небезпеки нема. Зараз ми робимо човни, щоб туди переправитися. Вони відсиджуються на вагонетках, які ще не затопило.
Ми під’їхали до шахти. Навколо стояли машини рятувальних команд, метушилось багато людей, що тут же, на місці, майстрували човни.
Макаренко і Кротов зайшли до кабінету і викликали туди інженерів та техніків. Нарада тривала не більше десяти хвилин. Потім Макаренко сказав Кротову:
— Вам треба зараз же спуститися в шахту. Керуйте там, а я поки що залишусь на поверхні. Повідомте всіх, що оголошується аварійний стан, а це в наших умовах відповідає воєнному становищу. За годину я приєднаюся до вас. Викличте радіостанцію, щоб зв’язала мене з Іркутськом.