Незабаром по тому стукнули двері на сходах. То вийшов Барабаш.
Годину лежав я на канапі, думаючи про Ліду, про Макаренка й Барабаша. Мені були неясні їхні взаємини, але лист, знайдений на березі моря, мов ключ, допомагав мені розібратися в них. Можна було зрозуміти, що колись давно, десь, мабуть, на Кавказі, Макаренко й Ліда зустрілися. Про цю зустріч згадувалося в тому листі. Ліда сподобалась інженерові… Мабуть, він ще не був інженером… Цікаво, скільки років йому і їй… Вона, безперечно, молодша від нього на кілька років. Жартома дівчина призначила йому побачення. І от — зустріч на маленькій станції. До чого все ж таки вони договорилися? Чому вона перестала відповідати на його листи? Чому він, такий енергійний і закоханий, не повернувся і не розшукав її? У нього були неприємності… Мені щось говорив про це Черняк. Потім він все ж повернувся. Ну, а Барабаш? Любила вона його? Він, очевидно, її дуже любить. Станіслав сподівався, що вони одружаться. А що тепер буде? Повернувся Ярослав і збудив старі почуття. Все ж таки, що буде?
На цьому мої думки обірвав легенький стук.
— Ідіть чай пити, — покликала Ліда.
Я схопився і ввійшов в їдальню. На столі стояли склянки з чаєм, печиво й варення. Впадав у вічі букет білих троянд.
— Так ви не спите? — сказав я.
— Після чаю ляжу.
— Чудесні троянди, — промовив я, сідаючи до столу й поглядаючи на бутони з ніжно-білими пелюстками.
— Це «Снігова королева».
— Розкішна квітка. Вона мені нагадує… вас.
— Дякую за комплімент, але чую це не від вас першого.
— Значить, це вже не комплімент, а істина. Але хто ж ще висловив таку саму думку?
— Вам якого варення?
Ми пили чай, і вона розповідала про свою роботу в лабораторії, про людей, що там працювали, про директора їхнього інституту, академіка Саклатвалу.
— Ви знаєте, це надзвичайна людина. У нього виняткова точність. Він живе за розкладом і завжди працює. Лише коли їздить у відпустку, займається фізкультурою, купається, копає город, садить квіти.
— Ви добре обізнані з життям вашого начальника.
— Я ж там працюю третій рік.
— А коли ви скінчили інститут?
— Цієї весни. Я вчилась і одночасно працювала в нашій лабораторії.
— Скільки ж вам років?
— Двадцять один. А вам?
— Тридцять вісім.
— Який ви старий!
— Яка ж це старість? — образився я. — Для чоловіка це — найкращий вік.
Вона зрозуміла мене й розсміялася.
— А знаєте, Саклатвала зацікавився нашими вчорашніми розмовами.
— Відкіля ви знаєте і відкіля він довідався про вчорашні розмови?
— Мабуть, йому дзвонив Аркадій Михайлович. Вони давні друзі. А сьогодні Саклатвала викликав до себе Самборського й Макаренка і питав про їхні погляди на цю справу.
— Я заздрю Тарасові Чутю. Запало таке хлопцеві в голову, а тут, чого доброго, і справді щось витанцюється.
— У нас останнім часом взагалі йшли розмови про тунєлебудівництво. Потім Макаренко подав свій проект кримського тунелю. Ви знаєте Макаренка?
— Мало. Оце бачу його втретє. Кажуть, тямущий інженер. Скажу вам одверто, він мені подобається, хоча спершу видався несимпатичним.
— А-а… — вона щось хотіла сказати, але раптом змовкла, побажала мені на добраніч і пішла до себе.
Я повернувся до своєї кімнати і за звичкою почав ходити з кутка в куток.
«Що вона хотіла сказати?» — копошилося в моїй голові запитання. Потім думки перейшли на інше, я намагався уявити собі Тараса Чутя і передбачити, чим закінчиться химера професора Довгалюка з проектом цього хлопця. Після півгодинної прогулянки по кімнаті став стелити постіль.
«Що вона хотіла сказати?» — раптом знов виринуло те саме запитання, але треба було лягати спати.
8. ДОПОВІДІ ДВОХ ІНЖЕНЕРІВ
Засідання наукового комітету новітніх споруджень відкрилося точно в призначений час. За хвилину до відкриття всі члени комітету займали місця за довгим столом, край якого примостилися ми з Черняком. Антон Павлович був членом комітету. Завдяки його протекції мені дозволили бути на цьому засіданні, заздалегідь попередивши, що тут можуть розглядатися справи, якї не підлягають оголошенню.