— Другий поверх, номер сімнадцять, — відповів портьє на запитання про Шелемеху. — Підполковник вийшов, дружина дома.
Дружина Станіслава. Я завжди трохи побоювався її. Це побоювання було особливого характеру. Ніна Володимирівна, так звалася вона, була веселою блондинкою, з сірими з синюватим відтінком очима і досить крутим характером. За освітою лікар, за професією хімік, вона не дуже захоплювалась роботою. Найстрашніше для мене було те, що вона мала звичку вживати досить гострих виразів у розмові з знайомими та примушувати до різних екстраординарних речей, наприклад, коли грали у більярд, примушувала переможеного залазити під стіл або мішала фігури на шахівниці в розпалі гри, коли хотіла розмовляти хоча б з одним із партнерів.
Ця особа зустріла мене приблизно в такому ж дусі, як Самборський: оглядала з усіх боків, зауважила, що, мабуть, я за кордоном перетворився на вертопраха, бо починаю скидатися на старий гриб, і нарешті погнала мене в ванну, обіцяючи приготувати тим часом кімнату.
— Ви знаєте, — кричала вона мені з-за дверей, коли я сидів у ванні, — через три дні ми прощаємось з Іркутськом.
— Чому? — спитав я, надриваючись, щоб перемогти грубизну дверей.
— Стась хоче літати, набридло в урядовцях ходити. Він давно проситься.
Одним словом, коли я вийшов з ванни, то довідався, що Станіслав покидає роботу на будівництві і переїздить на захід командувати авіачастиною.
— Учора поїхали діти з бабусею, — говорила Ніна Володимирівна. — Уже майже всі речі відправили. Тут у нас було три кімнати, одну залишаємо Ліді, її сюди Саклатвала викликав і, мабуть, затримає на якийсь час. Ви надовго? Можна буде одну кімнату за вами закріпити. Туг знаєте, як з житлом? Криза жахлива. За цей рік тридцять п’ять тисяч з родинами до Іркутська перевезли. Ідіть переодягайтесь і відпочивайте… За півгодини будуть Станіслав і Ліда. То й обідатимемо. А поки що потерпіть. Ну, марш до своєї кімнати.
Ні, вона була чарівна в своєму стилі. Тільки Станіславу я не дуже заздрив. Вони явно не підходили характерами одне до одного, бо підполковник теж любив командувати.
Я запевняв, що не втомився, відпочивати не хочу і буду ждати Станіслава. Але де там! Вона настояла на своєму. Я змушений був піти до приготовленої мені кімнати і лягти відпочити. Звичайно, я враз заснув.
Прокинувся я від енергійного торсання за плечі. Наді мною стояв Станіслав і страшенно реготав, а Ніна Володимирівна запрошувала до столу.
— Пробач, — сказав я льотчикові, — заснув на кілька хвилин.
Почувши мої слова, він зареготав ще дужче. Я спочатку не зрозумів, у чому справа, але коли глянув на годинник, то побачив, — за чверть буде одинадцята. А за вікном був ясний день.
— Ну й сон, — гукнув Станіслав. — Ти проспав обід і вечерю. Ми снідати тебе ждемо.
Словом, я спав непробудним сном п’ятнадцять годин.
Був вихідний день, і підполковник нікуди не поспішав.
Я швиденько умився, переодягся, і ми спустились в ресторан, що містився на першому поверсі. Червоні порфірові колони підпирали стелю величезного залу, заставленого столиками, пальмами та вазонами з квітами. Посередині бив фонтан, і вода збігала в маленький басейн, де плавали химерні риби.
Ми пройшли в куток, де за круглим столом уже сиділи Аркадій Михайлович, Тарас і Ліда. Щось стиснулось у мене в грудях, коли я побачив дівчину після довгої розлуки.
Вона була така ж прекрасна, як і півтора року тому, хоча дуже схудла і під очима в неї лягли темні тіні. З довгим волоссям, відпущеним за цей час, одягнена в квітчасте простеньке платтячко, вона видавалася зовсім слабенькою.
— Дуже радий бачити вас, Лідіє Дмитрівно, — сказав я зовсім не те, що хотів.
Я приховував своє хвилювання і не міг одірвати од неї погляду. Я хотів знати, як почуває вона себе, чи змінилося що в її житті. Про Барабаша я не згадав. Я, мабуть, її трошки любив, але… Мені вже було сорок. Крім того, я завжди був у когось трошки закоханий і через це «трошки» так досі й не одружився.
— Значить, ваша закордонна мандрівка закінчилась? — спитала Ліда.
— Так. Перші півроку було цікаво, а потім потягло додому.
— Що ж ви тепер робитимете?
— Завтра поговорю про це з академіком Саклатвалою. Може, я ще потрібний буду на будівництві. Треба Черняка пошукати.
— Він учора теж приїхав. Я його бачила у Саклатвали.