— Як хороше, що всі з’їжджаються.
— Наче тебе зустрічати, — усміхнувся Станіслав.
— Я саме й хотів потрапили сюди під час засідань Наукової ради, бо знаю, що побачу всіх.
— Ну, мене на Раді вже не побачиш.
— Так ти напевне покидаєш Іркутськ?
— Післязавтра. Замість мене тут Ліда лишається.
— Ну, я ненадовго. Якийсь місяць, два працюватиму тут.
Я досить одверто висловив з цього приводу свою радість. Ніна Володимирівна почала жартувати, і ми непогано провели час за сніданком.
Коли вставали з-за столу, я спитав Аркадія Михайловича, чому не прийшов снідати Макаренко.
— Психологічно непоправна людина, — розвів руками професор. — Він снідає о шостій годині ранку.
— А ви знаєте цього чудака? — спитала Ніна Володимирівна. — Він же тут славиться тим, що ніколи не має часу, не визнає вихідних днів, ніхто не бачить, коли він снідає, обідає і вечеряє. Він наче автомат… Але мені точно відомо, що він читає Блока. А це ніяк не вкладається в моїй голові.
Шелемеха дивився на дружину і сміявся.
— Відкіля ж це вам відомо? — спитав професор.
— Милуйтесь, — вона показала на Станіслава, — сміється! Якось, не попередивши мене, з’явився додому аж о четвертій годині ранку. Я скрізь дзвоню, допитуюсь. У правлінні сказали, що опівночі поїхав додому. Дома ж його й духу не було. Я вже до міліції дзвонила. Аж от з’являється. Питаю, де був. «До цього автомата заходив, і там разом вірші читали».
Станіслав сміявся.
— Ти автоматом його не лай, а признайся, що трошки закохана в нього, — підморгуючи говорив він дружині. — Це вже точно відомо.
Ніна Володимирівна трохи зашарілася, а Станіслав став сміятися ще голосніше.
— Ти ж якось приставала, — говорив він, — запроси його до нас та й запроси. А хоч і знала, що він нікуди і ні до кого не ходить.
— Звичайно, мені цікаво було побачити його у нас, — виправдувалась Ніна Володимирівна. — А що я закохана, так він, здається, всіх причарував і ні на кого не звертає уваги.
Продовжуючи жартувати, ми вийшли з ресторану. Я помітив, що Ліда, слухаючи нашу розмову, жодного разу не посміхнулась.
У вестибюлі всі затрималися, бо професор почав розповідати про таємниче зникнення Черепашкіна та ще якогось пасажира з поштового літака. Шелемеха вже зназ про це і сказав, що на трасі польоту того літака ведуться розшуки трупів, і якщо знайдуть, то, можливо, вдасться з’ясувати, в чім справа.
— А чого цей Черепашкін летів сюди? — спитала Ніна Володимирівна.
— Це був якийсь маніяк, — відповів Аркадій Михайлович. — Ви уявіть собі: вилетіти літаком навздогін за мною, щоб вручити судову оповістку.
— Може, він у літаку зовсім здурів, відчинив люк і виплигнув, потягши за собою другого пасажира? — зробила висновок Ніна Володимирівна.
Ніхто нічого не відповів їй. Ми піднялися сходами у свої кімнати. Мені треба було розпакувати чемодан і вийняти подарунки, які я привіз з подорожі для знайомих та друзів. Того дня я нікуди не виходив. Після роботи дзвонили телефоном Черняк і Самборський. Перший обіцяв завітати до мене після одинадцятої вечора, а другий наказував бути готовим наступного дня виїхати разом з ним на будівництво, коли я цікавлюся найоригінальнішою і найпотужнішою у світі електростанцією.
4. РОЗМОВА НА БАЛКОНІ
На кінець дня Станіслав з Ніною Володимирівною поїхали прощатися із знайомою. Вони закінчували свої справи в Іркутську. Я, лежачи в себе, перечитував газети, яких не бачив під час подорожі океаном.
Почало смеркати. Я відклав газети, звівся й підійшов до скляних дверей, які вели на балкон. Вдалині вже загорялися вогники над залізничним вокзалом, унизу котила свої хвилі Ангара і кілька човнів мчали за течією. Над рікою розкинувся зелений масив нових парків.
На балконі в кутку сиділа у плетеному кріслі Ліда. Мабуть, вона вийшла сюди через інші двері, бо балкон мав виходити і з сусідніх кімнат. Дівчина сиділа, відкинувши голову на спинку крісла, і, здавалося, пильно вдивлялась в сіро-синє глибоке небо. Я подумав: як позначилась на ній хвороба! Колись це була невгамовна, непосидюча витівниця і взагалі дуже весела дівчина…
Довго стояв я так, дивлячись на неї, а вона все залишалась непорушною. Мені завжди в таких випадках хочеться розгадати думки людини. Ця маленька білява голівка хвилювала мене. Невже сумні думки, зв’язані з хворобою, з особистою трагедією, не покидали її? Але ж вона знає, що це ослаблює опір хворобі. Мені захотілося заговорити з нею, щоб забула вона про неприємності, засміялась, забула про свою хворобу. І не знав, як це зробити.