Мене зацікавило, чи збирається Револ виступати. У всякому разі біля нього я не бачив жодного папірця. Виглядав цей академік трохи самовпевненим.
Сусіда вже звертав мою увагу на рожевощокого з сивою борідкою і з карлючкуватим носом діда, що переходив з місця на місце і з усіма голосно здоровкався. То був знаменитий спеціаліст з механіки, колишній співробітник Саклатвали, а тепер директор інституту прикладної механіки — професор Кучин. Він спинився біля худого, виснаженого блондина, який на мене справив враження людини з дуже хворим шлунком. Черняк відрекомендував мені того блондина, як найуїдливішого з усіх тут присутніх. То був видатний гірничий інженер Опок; він перебудував систему роботи вугільних шахт та домігся блискавичних темпів побудови нових шахт і прославився гостротою свого характеру, нестриманістю в мові, вічними хворобами і винятковою працездатністю.
Кучин затримався коло Опока. Між ними зараз же зав’язалась палка суперечка, яка зацікавила багатьох присутніх, що почали гуртуватися навколо них. Я не чув, про що саме вони сперечаються, проте вигляд обох свідчив, що Опок перемагає, бо Кучин раз у раз звертався до слухачів немовби за підтримкою. Слухачі ж явно були не на його боці, хоча й дотримувалися нейтралітету.
Я хотів був уже підійти до них, та в цю хвилину до зали ввійшла численна група учасників засідання.
Серед них був Кротов. Я запросив його сідати поруч з нами й познайомив з Черняком. Цей інженер був у числі кількох спеціалістів, практичних учасників будівництва Глибинного шляху, яких Саклатвала запросив на цю сесію Наукової ради.
Антон Павлович зауважив, що з тридцяти шести членів Ради прибуло тільки двадцять дев’ять. Крім того, було запрошено вісімнадцять не членів Ради. Коли ще додати секретарів та стенографісток, то в залі на час відкриття сесії назбиралося чоловіка з шістдесят.
Перше засідання сесії мало відкритися о першій годині.
За десять хвилин до цього часу абсолютна більшість учасників вже сиділа на своїх місцях.
Хвилин за сім до початку з бокових дверей увійшов Макаренко, і мало не водночас з головного входу показався маленький Самборський.
І тут я відразу ж одчув ставлення до них аудиторії.
Самборський проходив між стільцями, чи не зо всіма здоровкався, і кожний намагався його затримати й сказати щось приємне. Навіть здалеку його вітали легенькими вигуками, в яких відчувалась виразна прихильність до молодого енергетика, конструктора, вправного організатора.
Макаренка ж аудиторія зустріла стриманим шепотінням. Усі начебто й поглядали на інженера, але, разом з тим, кожен уникав зустрітися з ним поглядом. Лише Кротов, Кучин та Черняк привітно кивнули головами Ярославові, та найщиріше вийшло це в Кротова. Здавалося, і Кучин і Антон Павлович відчувають певну ніяковість і що їх позиція до головного інженера тунельних споруд не ясна навіть їм самим.
Безперечно, Макаренко знав про вороже ставлення до себе. Гостро відчував він його й зараз. Та іншого він, мабуть, і не сподівався. Очі його горіли чи то злою, чи то гіркою усмішкою. Я дивився на нього й ніяк не міг повірити, що все зроблене ним на будівництві Глибинного шляху було свідомим злочином. Та й чи злочином взагалі.
Ярослав з хвилину ні на кого не дивився, перебираючи якісь папери. Він стояв біля трибуни для доповідача. Невже він виступатиме першим? Це було б дивно. За таких умов Саклатвала повинен був би спершу дати слово кільком іншим доповідачам і тим самим хоч трохи послабити ту напружену атмосферу, яка створилась довкола його найближчого помічника.
Аж ось Макаренко ясними очима оглянув залу. Його погляд спинився на Самборському, який в той час сідав коло круглого стола якраз напроти свого колишнього друга. Вони обмінялися ледве помітними кивками, немов малознайомі люди. Я зрозумів, що між Інженерами стався остаточний розрив, зовсім загинула їх міцна дружба, замість приязні постала ворожнеча, а то так і глибока ненависть.
Макаренко подивився й на мене. В його очах я прочитав глибокий смуток — такий самий, який бачив я під час нашої давньої нічної розмови. Якийсь невимовний жаль, туга стиснули мені серце. Я вмить забув про те, що останнім часом доводилось мені чути про нього. Щоб хоч трохи підбадьорити його, я енергійно закивав йому головою.
Мабуть, на мене звернули увагу, бо Черняк прошепотів мені з посмішкою:
— Боюсь, що багатьом твоя поведінка здається зараз принаймні нетактовною.
— А тобі? — гостро спитав я його.
Я хотів кінець кінцем знати, що думає про цього інженера мій редактор.