— Становище було дуже серйозне. Але дуже розумний і простий вихід з нього знайшов мій друг Ярослав Васильович Макаренко. Він запропонував якнайшвидше з’єднати Забайкальський сектор тунелю з Далекосхідним і випустити всю воду в Охотське море. Але ж ви про це знаєте.
— Ні, не знаю…
Брехати, так брехати до кінця!
— Як не знаєте? Це ж усім відомо.
— Тобто я знав, але… але забув, — відповів я, намагаючись виправити свою помилку.
Не здивування Самборського збило мене. І не моя невправність. Мене вразили слова: «мій друг Ярослав Макаренко». Адже цих слів уже давно ніхто не чув від Самборського!
24. ПРОГУЛЯНКА В ГОРАХ
Днів через два після тих подій у підземних глибинах прозвучав вибух. То зірвали решту породи, яка роз’єднувала Далекосхідний та Забайкальський сектори тунелю, і глибинні води потекли річищем, яке вивело їх до моря.
Наступного ранку я зайшов до їдальні і застав там Ярослава і Ліду. Вони жваво розмовляли.
Давно мені не доводилось бачити їх в такому піднесеному настрої. Ліда безперервно сміялася, слухаючи жарти Ярослава, а він того ранку був на диво говіркий і дотепний. Розповідав про різні дрібниці, чіпав пухнастого кота, що терся біля ніг, і пожартував з мене, тільки я переступив поріг їдальні. Одним словом, їх розмова ніяк не була такою, якої я міг би чекати від двох кваліфікованих інженерів, захоплених велетенським будівництвом.
— Мартиновичу, сідайте біля нас, — запросив Ярослав, показуючи мені на стілець за їхнім столом.
— Давно не бачив вас такою веселою, — звернувся я до Ліди, вмощуючись на тому стільці. — Здається, знов закохаюсь.
— Олексо Мартиновичу, так той же найкращий вік мужчини, про який ми колись говорили, вже минув.
— Тобто?
— А пригадуєте, колись ви признались, що вам тридцять вісім. Тепер вам, напевне, вже за сорок.
— У вас прекрасна пам’ять, краща ніж у мене, — посміхнувся я.
— Так, непогана.
Але Ярослав, очевидно, вирішив, що наша розмова може перекинутись на різні спогади, чого він зараз не хотів, і постарався скерувати її в інше річище. Нагадав, що сьогодні в нього вихідний день і він вільний до наступного ранку.
— А у вас? — спитав я Ліду.
— Вважається, що я ще не цілком одужала. Користуюсь вільним часом і сьогодні й завтра, а тому можу пристати до вашої компанії. У вас же, як відомо, завжди вільний час.
— І ніколи його нема, — відповів я, — бо завжди думаєш про якусь ще не написану статтю чи то нарис.
— Ну, сьогодні ви про це забудьте. Ми збираємось весело провести час після обіду.
— А до обіду?
— А до обіду? Я, правда, хотіла пройтись до Високої альтанки. Відтіля відкривається чудовий краєвид. Хочете, друзі, підемо?
Розуміється, ми обидва враз погодилися. А втім, я не знаю, чи був Ярослав задоволений з моєї згоди.
Іти було недалеко. День видався теплий, і ми не взяли ні шапок, ні пальто. Тільки Ліда захопила на руку легенький плащ. Вузенька стежка вивела нас до горба край селища, і ми повільно почали сходити на нього.
Вдалині здіймалися верхів’я гір, до половини вкритих невисокими соснами й густими кущами. На фоні лісу де-не-де проглядали скелясті урвища, надаючи дикому краєвидові своєрідної краси. Ліда називала нам окремі гірські вершини, скелі, показувала, де пролягають шляхи й гірські стежки.
— Я ще там не бувала, — пояснила вона, — але кілька разів підіймалась до Високої альтанки з картою та біноклем і звідти оглядала навколишню місцевість.
Ми вийшли на вузьку проїжджу стежку, що вела до альтанки, огинаючи горб. Цим шляхом було легко підійматися, але він мав забрати чимало часу. Вирішили прискорити подорож і піднятися вгору однією досить крутою стежкою, що була протоптана тут. Це було зайве навантаження на серце, але коли той шлях запропонувала Ліда, то чого б я, колишній альпініст, заперечував. Звичайно, спитав, чи не буде для неї важко, але вона у відповідь лише дзвінко засміялась.
На перехід ми витратили хвилин двадцять і нарешті опинились у Високій альтанці.
Найвищу точку горба, порослого кущами повзучої берези та карликовими сосонками, займала невелика кругла колонада з дахом. Вона виглядала недобудованою або напівзруйнованою.
Перші розвідники, що прийшли сюди, саме тут намічали пробивати шахту. Навіть почали в цьому місці будівництво, але через кілька днів припинили, визнавши за краще пробивати шахту приблизно на кілометр далі в східному напрямі. Хотіли ще ставити тут житлові будинки, але зважили, що місце відкрите для вітрів, і тому всі матеріали забрали, залишивши тільки цю альтанку, витвір якогось техніка-будівника. У вільний час Висока альтанка була улюбленим місцем для відпочинку робітників Глибинного шляху, що милувалися звідси гірськими краєвидами. Особливою увагою користався водопад Учан-Чан, який знаходився від альтанки кілометрів за п’ять. Звідси його було прекрасно видно.