— Нікі. — Я вийшла з машини. — Ви як?
Вона не відповіла.
— Нікі! — зблизька було видно, що вона була геть виснажена.
— Підвезеш? — видихнула вона. — Кілька годин на ногах.
Я допомогла їй сісти в машину. Її одяг був вологим від поту.
— Де ж ви були, Нікі? Що ви робили?
— Ходила, — прохрипів вона. — Біля будинку Вордів. Слухала річку.
— Ви розумієте, що річка проходить просто під вашими дверми, чи не так?
Вона похитала головою.
— То не та сама річка. Ви думаєте, що вона всюди одна, але вона змінюється. Там інший дух. Іноді потрібно прийти й послухати її голос.
Я повернула ліворуч перед мостом у бік площі.
— Сюди, так? — Вона кивнула, усе ще ковтаючи повітря. — Може, вам варто попросити когось підвезти вас наступного разу, коли захочете помандрувати.
Вона відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.
— Погодишся? Я не очікувала, що ти будеш десь поблизу.
Ми трохи посиділи, доїхавши до її квартири. Мені не вистачило духу одразу сказати їй вийти й піднятися нагору, так що натомість я слухала, як вона розповідає мені, чому я маю зостатися у Бекфорді, чим було б добре для Ліни залишитися біля води, чому я ніколи не почую голос моєї сестри, якщо поїду.
— Я в оце все не вірю, Нікі, — сказала я.
— Звичайно, віриш! — різко сказала вона.
— Ну нехай, — я не збиралася сперечатися. — Отже, ви були біля будинку Вордів? Це місце, де зараз мешкає Ерін Морґан, так? Ви часом не бачили її там?
— Бачила. Вона там поряд пробігала. Потім десь іще побігла, можливо, по хибному сліду. Вона все зосередилася на Гелен Таунсенд, а я ж їй казала, що їй не Гелен треба голову морочити. Ніхто не слухає мене. Лорен, сказала я, не Гелен. Але ніхто ніколи не слухає…
Вона дала мені адресу Таунсендів. Адресу та попередження: коли старий чоловік вирішить, що ви щось знаєте, він завдасть вам шкоди. Треба діяти розумно. Я не говорила їй про браслет, і про те, що це вона, а не Ерін, узяла хибний слід.
Гелен усе озиралася на вікно, ніби на когось чекала.
— Ви чекаєте Шона додому? — запитала я.
Вона похитала головою.
— Ні. Чого б йому зараз вертатися? Він у Ньюкаслі, розмовляє з начальством про історію з Гендерсоном. Ви, звичайно, знали про це?
— Він мені не сказав, — відповіла я. — Забув, мабуть.
Вона недовірливо підняла брови.
— Він може бути неуважним, чи не так? — продовжила я говорити. Її брови підскочили ще вище. — Я маю на увазі не те, що це впливає на його роботу чи щось, але іноді…
— Будь ласка, припиніть говорити, — відрізала вона.
З нею було геть незрозуміло: то ввічлива, то роздратована, нервово-агресивна; у цю мить сердита, у наступну — налякана. Вона мене дуже нервувала. Ця маленька боязка жінка, ця сіра миша, яка сиділа навпроти, лякала мене, бо я уявлення не мала, що вона зробить далі — запропонує мені ще чаю чи кинеться на мене з ножем.
Вона несподівано відсунула стілець, рипнувши його ніжками по плитці, піднялася і пішла до вікна.
— Його давно не було, — сказала вона спокійно.
— Кого? Патріка?
Вона не звернула уваги на це запитання.
— Він виходить вранці, але зазвичай ненадовго. Він уже не дуже… Я…
— Ви хочете піти й пошукати його? — запитала я. — Я могла б піти за вами, якщо хочете.
— Він ходить до того будинку майже щодня, — сказала так, наче мене немає поряд, ніби вона не чує мене. — Я не знаю, чому. Ось туди Шон водив її. Ось де вони… О, я не знаю. Я не знаю, що робили. Я вже навіть не впевнена, де правда.
Вона стиснула праву руку в кулак, і на її чистій білій пов’язці виступило червоне.
— Я була така щаслива, коли Нел Ебботт померла, — сказала вона. — Ми всі були раді. Це було таке полегшення. Але недовге. Недовговічне. Тому що тепер я не можу не думати, чи це не викликало у нас ще більше проблем.
Вона озирнулася, нарешті подивилася на мене.
— Чому ви тут? І, будь ласка, не брешіть, бо я не в гуморі, — вона підняла руку до обличчя і, коли витерла рота, яскрава кров розмазалася по її губах. Я полізла в кишеню по телефон і витягла його.
— Гадаю, мені вже час іти, — сказала я, поволі встаючи. — Я прийшла сюди поговорити з Шоном, але якщо він не тут…
— Він не забудькуватий, ви знаєте, — сказала вона, роблячи крок ліворуч і стаючи в мене на шляху до дверей. — У нього бувають провали, але це зовсім інша справа. Ні, якщо він не сказав вам, що збирається у Ньюкасл, то він не довіряє вам, і якщо він вам не довіряє, я не впевнена, що я маю довіряти вам теж. Я тільки збираюся запитати ще раз, — сказала вона, — чому ви тут?