«Вона тебе принизить», — сказав мій батько, коли дізнався про мене й Нел. Вона зробила більше. Вона змінила мене. Якщо мені слухати її, вірити в її історію — то я більше не трагічний син матері-самогубці й гідного сім’янина — я син монстра. І ще гірше: я був хлопчиком, котрий бачив, як його мати вмирає, і нічого не сказав. Я був хлопчиком, підлітком, чоловіком, який захищав її вбивцю, жив з убивцею і любив його.
Я усвідомив, що такою людиною бути важко.
У ніч, коли вона померла, ми зустрілися на нашій дачі, як раніше. Я забувся. Вона так хотіла, щоб я сказав їй правду, вона сказала, що правда звільнить мене від самого себе, від життя, якого я не хотів. Але вона думала про себе, про те, що вона дізналася і що це означатиме для неї, для її роботи, її життя, її містечка. Так, не більше не менше: затон — уже не місце самогубств. Це було те місце, де позбувалися небажаних жінок.
Ми поверталися до міста разом. Ми робили так часто раніше — відколи мій батько виявив нас на дачі, я більше не ставив машину на вулиці, я залишав її в місті. Їй паморочилося у голові від вина, сексу і нової мети. Ти маєш пам’ятати про це, сказала вона мені. Маєш стати там, подивитися, і згадати, Шоне. Як це сталося. Зараз. Цієї ночі.
Іде дощ, сказав я їй. Коли вона померла, ішов дощ. Не було так ясно, як сьогодні. Треба дочекатися дощу.
Вона не хотіла чекати.
Ми стояли на вершині скелі, дивлячись униз. Я не бачив нічого звідси, Нел, сказав я. Я не був тут. Я був нижче, де дерева, я нічого не міг бачити. Вона стояла на краю, спиною до мене.
Вона кричала? запитала вона мене. Коли вона падала, ти чув що-небудь?
Я заплющив очі, і я побачив її в машині, як вона тягнеться до мене, і я хотів сховатися від неї. Я сахнувся, але вона все тягнулася до мене, і я спробував відштовхнути її. Мої руки були на талії Нел, і я штовхнув її.
Подяки
Джерело саме цієї річки знайти зовсім не просто, але передусім маю подякувати Ліззі Кремер і Гарріет Мур — вони надають мені химерні ідеї і чіткі переконання, пропонують почитати книжки, які змушують багато про що замислитися, і не втомлюються підтримувати мене.
Одна річ — знайти джерело, а друга — іти за течією: тож дякую моїм непересічним редакторам — Сарі Адамс і Сарі Макґрет за те, що допомогли мені не збитися з дороги. А також дякую вам, Френкі Ґрей, Кейт Самано й Даню Кукафко, за вашу редакторську підтримку.
Дякую Елісон Берроу, без чиєї дружби й порад я, мабуть, не змогла б прожити ці два роки.
За підтримку й добрі слова, за поради щодо книжок і дивовижні ідеї я дякую Саймонові Ліпскару, Ларрі Фінлею, Джеффу Клоске, Крістін Кокран, Емі Блек, Біллові Скотту-Керру, Ліз Гогендел, Джинн Мартін, Трейсі Терріфф, Кейт Старк, Лідії Герт і Мері Стоун.
За дивовижно прекрасне оформлення обкладинки — дякую Річарду Оґлу, Джаї Майслі й Гелен Єнтус.
Дякую, Еліс Гоув, Еммо Джеймісон, Емілі Рендл, Камілло Дубіні, Марґо Віаллерон, за вашу працю, завдяки якій цю книжку люди зможуть читати десятками мов.
Дякую Маркусові Дьолю, Мадлейн Макінтош і Томові Велдону.
За професійні деталі — велика дяка Джеймсу Еллсону, який раніше служив у поліції Великого Манчестера, а також професору Шарон Коуен з юридичного факультету Единбурзького університету — і, безумовно, якщо в тексті ще трапляються якісь юридичні чи процедурні ляпи — то вони суто мої власні.
Дякую сестрам Рук із Віндзор-Клоуз за дружбу й натхнення, які мене тішать усе життя.
Дякую містерові Ріґзбі за поради й конструктивну критику.
Дякую Бенові Мейдену — за те, що не давав мені втратити землю під ногами.
Дякую моїм батькам Ґлінн і Тоні та братові Річарду.
Дякую усім-усім моїм багатостраждальним друзям.
І дякую Саймонові Дейвісу — за все!
Любі Читачі,
Дуже дякую Вам за те, що вже дивитеся на мій новий роман. Книжку «Глибоко під водою» я писала три роки, раз у раз повертаючись до тем і предметів, які мене захоплюють: місце жінки у світі, стосунки жінок між собою, ненадійність пам’яті, сила оповіді. За той час я записала не одну, а кілька загадок, та й розв’язала деякі теж.