Я пішла з хати, хоча й була голодна. Краще здохнути з голоду, ніж сидіти з нею за столом, це була б якась зрада. Я і далі думала про маму: як вона сидить, розмовляє по телефону, а на другому кінці — тиша. Сука безсердечна. Мене вона ще тоді дратувала, я казала мамі: «Та хай вона гуляє! Може, ти б забула про неї? Вона ж, очевидно, не хоче мати нічого спільного з нами». А мама казала: «Вона моя сестра, вона моя єдина рідня». А я їй: «А я ж хто? Це я — рідня!» Вона розсміялася і сказала тоді: «Ти не рідня. Ти більше, ніж рідня. Ти — частинка мене».
Ось і немає частинки мене, а мені навіть наостанок на неї подивитися не дали! Мені не дали взяти її за руку, поцілувати її на прощання чи сказати: пробач, мамо.
Я за нею не пішла. Та насправді мені й не хотілося доганяти Ліну. Я не знаю, чого я хотіла. Так що я просто стояла там, на ґанку, терла долонями передпліччя, а мої очі поступово звикали до сутінків, які густішали.
Я знала, чого я не хочу: я не хотіла сперечатися з нею, не хотіла більше нічого чути. Моя провина? Як це може бути моя провина? Якщо тобі було недобре, ти ніколи мені не казала. Якби ти сказала це мені, я послухала б. У моїй голові ти сміялася. Добре, але якби ти сказала мені, що перестала купатися, Нел, то я знала б: щось негаразд. Плавання було важливе для твого душевного здоров’я, ти мені казала; без нього ти розпадаєшся на шматки. Ніщо не могло втримати тебе далеко від води, так само, як ніщо не могло затягти мене у воду.
Тільки от щось втримало. Певно, щось сталося.
Я раптом відчула хиже, потужне бажання насититися, так чи інакше. Я повернулася в дім і насипала собі тарілку болоньєзе, потім другу, третю. Я їла і їла, а потім, сама собі огидна, пішла нагору. Стала на коліна у ванній кімнаті, не вмикаючи світла. Звичка, яку я давно покинула, але така давня, що майже приємна; я схилилася в темряві, судини на моєму обличчі напружилися, так що ледь не лопалися, з очей потекли сльози — я очистила шлунок. Коли відчула, що більше нічого не залишилося, то встала і спустила воду, потім умилася, не дивлячись на себе у дзеркало — дивилася тільки на відображення ванни за спиною.
Я не сиділа у воді понад двадцять років. Кілька тижнів після того, як я майже потонула, мені було важко взагалі нормально митися. Коли я починала погано пахнути, мати силоміць заганяла мене під душ і тримала там.
Я заплющила очі й знову хлюпнула водою в обличчя. Я чула, як надворі пригальмовує автомобіль, і серце в мене забилося частіше, а потім знову стишилося, коли він поїхав.
— Ніхто не приходить, — сказала я вголос. — Нема чого боятися.
Ліна не повернулася, але я уявлення не мала, де її шукати в цьому містечку, водночас знайомому і чужому. Я лягла в ліжко, але не спала. Щоразу, коли заплющувала очі, я бачила твоє обличчя, синє і бліде, бузкові губи, і в моїй уяві вони підіймалися над яснами і, навіть попри повний рот крові, ти усміхалася.
— Нел, перестань! — казала я вголос знову, як божевільна. — Просто перестань!
Я чекала твоєї відповіді, а чула тільки мовчання — тишу, яку порушував плюскіт води, шум будинку, який ворушився й рипів, коли повз нього бігла вода. У темряві я намацала телефон на тумбочці, зайшла в голосову пошту. «У вас немає нових повідомлень, — сказав мені електронний голос, — є сім збережених повідомлень».
Останнє прийшло минулого вівторка, менш ніж за тиждень до твоєї смерті о пів на другу ночі.
«Джуліє, це я. Я хочу, щоб ти мені передзвонила. Будь ласка, Джуліє. Це важливо. Мені потрібно, щоб ти зателефонувала мені, як тільки зможеш, добре? Я… е-е… це важливо. Добре. Бувай.»
I натискала «1», щоб повторити, знову й знову. Слухала твій голос, не саму лише хрипкуватість, слабкий, але прикрий середньоатлантичний акцент — я слухала тебе. Що ти намагалася сказати мені?
Ти залишила повідомлення посеред ночі, і я прийняла його під ранок, перевернулася в ліжку і побачила значущий білий спалах екрана телефону. Послухала перші три слова: Джуліє, це я, — і поклала трубку. Я втомилася, мені було погано, і я не хотіла чути твого голосу. Я послухала решту пізніше. Мені це не здалося дивним, і особливо цікавим теж. Ти так зазвичай і робиш: лишаєш загадкові повідомлення, щоб викликати в мене інтерес. Ти робила так упродовж багатьох років, а потім, коли телефонуєш знову, через місяць або два, я розумію, що не було ніякої кризи, ніякої таємниці, ніякої особливої події. Ти просто намагалася привернути мою увагу. Це була гра.
Чи не так?
Я прослухала повідомлення, ще і ще, і тепер, чуючи його по-справжньому, я не могла повірити, що раніше не помітила цих придихів, якийсь не по-твоєму тихий голос, нерішучість, затинання.