Тобі було страшно.
Чого ти боялася? Кого ти боялася? Людей у цьому містечку, тих, які зупиняються і дивляться, але не висловлюють співчуття, тих, які не приносять їжі, не надсилають квітів? Щось не здається, Нел, що за тобою тут журяться. Або, можливо, ти боялася своєї дивної, холодної, сердитої дочки, яка не плаче за тобою, яка стверджує, що ти вбила себе, без доказів, без причини.
Я встала й підкралася до сусідніх дверей. Я раптом відчула себе дитиною. Раніше я так робила — підкрадалася до сусідніх дверей — коли наші батьки спали тут, коли я боялася вночі, коли мені снилися страхіття після твоїх історій. Я штовхнула двері і тихо ввійшла.
У кімнаті було задушливо, тепло, і від вигляду твого незастеленого ліжка мені раптом захотілося плакати.
Я сіла скраєчку, взяла подушку — свіжа сланцево-сіра наволочка з криваво-червоним берегом — і пригорнула. Мені ясно згадалося, як ми вдвох прийшли сюди на мамин день народження. Ми приготували їй сніданок, вона була хвора, тож ми щосили намагалися не сваритися. Ці перемир’я ніколи не тривали довго: ти втомлювалася від моєї присутності, я весь час була в полі твоєї уваги. Я відходила до мами, а ти дивилася, примружившись, зневажливо і водночас ображено.
Я не розуміла тебе, але якщо ти була для мене дивною тоді, то зараз — цілком чужа. Тепер я сиджу тут у твоєму домі, посеред своїх речей, і цей будинок мені знайомий, а ти — ні. Я не знала тебе, відколи ми були підлітками, відколи тобі було сімнадцять, а мені тринадцять. Після тієї ночі, коли, як сокира, що одним махом розколює поліно, обставини роз’єднали нас, залишивши між нас борозну, широку і глибоку….
Але не минуло й шести років відтоді — і ти змахнула сокирою знову й розділила нас назавжди. Це було на поминках. Нашу маму щойно поховали, ми з тобою курили в саду пронизливо-холодної листопадової ночі. Я заніміла від горя, але ти займалася самолікуванням від самого сніданку і хотіла поговорити. Ти говорила про подорож, у яку хочеш поїхати — до Норвегії, на Прейкестолен, шестисотметрову скелю над фіордом. Я намагалася не слухати, бо я розуміла, що це за скеля, і я не хотіла чути про неї. Хтось — друг нашого батька — гукнув нам:
— Дівчатка, у вас усе нормально? — від випитого голос у нього вже трохи змінився. — Топимо свої печалі?
— Топимо, топимо… — повторила ти. Ти уже теж була п’яна. Дивилася на мене з-під напівопущених повік, і дивне світло було у твоїх очах. — Джу-улю, — сказала ти, розтягуючи моє ім’я, — ти про таке ніколи не думала?
Ти взяла мене за рукав, я відсмикнула руку.
— Про що не думала? — Я встала, мені не хотілося більше сидіти тут з тобою, я хотіла спокою.
— Про ту ніч… Ти… ні з ким про неї не говорила?
Я зробила крок від тебе, але ти схопила мене за руку й міцно стиснула її.
— Ну Джуліє!.. Скажи чесно. Хіба тобі хай на трохи це не сподобалося?
Після цього я перестала розмовляти з тобою. Це, на думку твоєї дочки, я жахливо поставилася до тебе. Ми по-різному розповідаємо свої історії — ти і я, чи не так?
Я перестала розмовляти з тобою, а ти все одно надзвонювала мені. Лишала дивні повідомлення, розповідала про свою роботу чи про дочку, про премію, про нагороду, які тобі дали. Ти ніколи не казала, де була, з ким, хоча іноді я чула якісь звуки навколо тебе: музику чи машини, інколи чоловічий голос. Іноді я видаляла повідомлення, іноді зберігала. Інколи я слухала їх знову й знову, стільки разів, що навіть роки по тому пам’ятаю їх слово у слово.
Іноді ти говорила загадками, іноді сердилася; знову згадувала колишні образи, витягала незгоди, які вже віддавна лежали на дні, лаялася на щось давноминуле. Бажання смерті! Одного разу, в запалі, коли я втомилися від твоїх хворобливих захоплень, я сказала, що в тебе бажання смерті, і як же ти потім довго й нудно це повторювала!
Іноді тебе кидало в сентименти, ти балакала про нашу матір, про наше дитинство, про щастя, яке було — і немає. Інші часи були ого-го які щасливі, супер. Приїзди на наш Млин! умовляла ти мене. Будь ласка, приїзди! Тобі сподобається. Будь ласка, Джуліє, час усе залишити позаду. Не будь вперта. Уже час. Я тоді так лютилася: уже час, бачте! З якої речі це ти визначаєш, коли нам миритися?!
Я тільки й хотіла, щоб мені дали спокій, забути Бекфорд, забути тебе. Я побудувала життя для себе — менше за твоє, звичайно, але як інакше? Зате моє власне! Хороші друзі, стосунки, крихітна квартира у прекрасному північному передмісті Лондона. Соціальна робота давала мені мету в житті; вона захоплювала мене і приносила задоволення, незважаючи на низьку зарплату і довгий робочий день.