Я хотіла спокою, але тебе це не влаштовувало. Іноді двічі на рік, іноді — на місяць ти телефонувала: підривала, нервувала, вибивала мене з рівноваги. Як і завжди — це в тебе була доросла версія всіх ігор, в які ти гралася зі мною. І весь цей час я чекала, чекала того єдиного дзвінка, на який я могла б насправді відповісти, в якому б ти пояснила, чому ти так поводилася зі мною в дитинстві, як ти могла мене так кривдити, не захищати мене, коли бачила, що мені робили боляче. Частина моєї душі хотіла поговорити з тобою, тільки після того, як ти попросиш пробачення. Але ти не вибачалася, а я — все чекала.
Я посунулася на край ліжка й висунула верхню шухляду тумбочки. Там лежали листівки, непідписані — фотографії місць, де ти, можливо, побувала — презервативи, лубрикант, старомодна срібна запальничка з вигравіруваними ініціалами «Л.С.» Л.С. Коханець? Я знову оглянула кімнату — і мене вразило: у цьому будинку не було жодних зображень чоловіків. Ні тут, угорі, ні внизу. Навіть на картинах майже всюди були жінки. А коли ти залишала свої повідомлення, ти говорила про роботу, дім, Ліну, але ніколи нічого не розповідала про чоловіків. Чоловіки, здавалося, ніколи не були тобі важливі.
Але ж був один, чи не так? Давно колись був хлопець, важливий для тебе. Коли ти була підлітком, ти тихцем вночі вислизала з дому крізь вікно пральні, стрибала на берег річки і скрадалася за будинок, по кісточки в грязюці. Ти лізла вгору бережком, тоді на доріжку, і він там на тебе чекав. Роббі.
Думати про Роббі, про тебе з Роббі, — це ніби швидко переїжджати горбатий міст — від цього паморочилося в голові. Роббі був високий, широкоплечий блондин, з його губ не сходила усмішка. Він так дивився на дівчат, що в них усе всередині переверталося. Роббі Кеннон. Альфа, вожак, завжди пахне парфумом «Lynx» і сексом, грубий, вульгарний. Ти любила його, казала ти, хоча ця любов була зовсім не така, як любов до мене. Ви з ним були або в усьому заодно, або закидали одне одного образами — третього не бувало. Ніколи не було миру, спокою. Я не пам’ятаю і особливого сміху. Але що мені пам’ятаю найчіткіше про вас обох — це як ви лежите на березі біля затону, сплівшись кінцівками, ногами у воді, він накочується на тебе, вдавлює тебе плечима в пісок.
Щось у цій картині мені різало око, змушувало відчувати щось таке, чого в мене давно не було. Сором. Брудний, потаємний сором вуаєриста, з домішкою ще чогось, чогось, що я не могла чітко окреслити — і не бажала. Я намагалася відвернутися від цього, але пам’ятала: я не єдиний раз спостерігала за тобою з ним.
Мені раптом стало ніяково, так що я встала з ліжка й заходила по кімнаті, дивлячись на фотографії. Фотографії були всюди. Звісно. У рамках на комоді — світлини тебе, засмаглої і усміхненої, в Токіо і Буенос-Айресі, на лижах і на пляжі, з донькою на руках. На стінах у рамках — копії обкладинок журналів із твоїми фото, матеріал на першій сторінці «New York Times», твої нагороди. Ось вони — всі докази твого успіху, докази того, що ти переплюнула мене в усьому. Робота, краса, діти, життя. А тепер ти знову мене обійшла. Навіть у цьому ти виграла.
Перед одним знімком я зупинилася. Це було фото з тобою і Ліною — вже не крихіткою, а дівчинкою років п’яти-шести, чи й старшою, я не вмію визначати вік дітей. Вона усміхається, показуючи крихітні білі зубки, і щось у цьому дивне, щось таке, від чого у мене волосся стає дибки; щось є від хижака в її очах, виразі обличчя…
Я відчула, як запульсувала жила в мене на шиї, з глибини здіймався давній страх. Я знову лягла в ліжко і спробувала не слухати воду, але навіть при зачинених вікнах, нагорі будинку, звук все одно не зникав. Я відчула, як вода штовхає в стіни, просочується в тріщини між цеглою, здіймається. Я відчувала її смак, каламутний і брудний, і сирість на шкірі.
Десь у будинку мені чувся чийсь сміх, точно як твій.
1993 рік
Серпень
Мама купила мені новий купальник, старомодний, в синьо-білу клітинку з «підтримкою». Він мав бути у стилі 1950-х років, щось таке, як носила Мерилін Монро. Товста і бліда, я зовсім не скидалася на Норму Джин, але я все одно вдягла його, бо мамі було непросто добути мені таку річ. Купальники на таку фігуру, як у мене, діставалися непросто.
Я вдягла сині трусики й білу футболку розміру XL на ліфчик. Коли Нел спустилася обідати у своїх обрізаних джинсах і бікіні з зав’язкою на шиї, вона глянула на мене і сказала: