— Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!
2015 рік
Середа, 12 серпня
Будинок Вордів не належав Вордам майже сто років, і Патрікові теж — здається. Він уже був нічий. Патрік гадав, що, можливо, будинок належить місцевій раді, хоча ніхто ніколи не заявляв про свої права на будівлю. Втім, хай там як, а Патрік мав ключ, тож почувався трохи власником. Він оплачував мізерні рахунки за електрику й воду, сам кілька років тому повісив замок, коли якісь малолітки виламали двері. Тепер тільки він і його син Шон мали ключі, а Патрік дбав про порядок у будинку.
Лише іноді двері лишалися незамкненими, і, коли вже чесно, Патрік уже й не міг бути певним, що їх замкнув. Він почав відчувати, останній рік дедалі сильніше, як його сповнювало сум’яття — і такий холодний жах, що він просто не наважувався сприймати це всерйоз. Іноді він забував слова, імена, і довго не міг згадати. Спливали нагору давні спогади — несамовито яскраві, жахливо дзвінкі — порушували його спокій. Краєм його поля зору рухалися тіні.
Патрік щодня прямував вгору понад річкою: це було частиною його дня: зранку встати, пройти три милі до котеджу, іноді він годинку-дві рибалив. Цими днями робив менше. Річ була не в тому, що він втомився, чи що ноги в нього боліли, чи волі бракувало. Він не діставав задоволення від того, що любив робити колись. Однак він, як і раніше, любив усе перевіряти, і коли його ноги почувалися добре, то він ще міг пройтися туди і назад за кілька годин. Але коли цього ранку він прокинувся, його ліва литка розпухла і боліла, вени тупо пульсували, як годинник. Тому він вирішив поїхати машиною.
Він виліз із ліжка, прийняв душ, вдягнувся, а потім згадав, з уколом роздратування, що машина ще в гаражі: він забув її вивести вчора по обіді. Бурмочучи собі під ніс, він пошкутильгав через двір попросити автомобіль у невістки.
Дружина Шона, Гелен, була на кухні, мила підлогу. Якби в школі були заняття, її б уже не було вдома — вона працювала директором і мала за правило бути у своєму кабінеті вже о сьомій тридцять щоранку. Але навіть під час канікул вона була проти валяння в ліжку. Лінь була не в її натурі.
— Рання пташка! — сказав Патрік, увійшовши в кухню, і вона всміхнулася. Зі зморшками навколо очей очі і сивиною в короткому темному волоссі Гелен виглядала старшою за свої тридцять шість. Старша, подумав Патрік, і більш втомлена, ніж мала би бути.
— Не спалося, — сказала вона.
— Ой, як шкода, люба.
Вона знизала плечима.
— Що тут зробиш? — Вона поставила швабру в відро і прихилила до стіни. — Чи зробити вам каву, тату? — так вона тепер називала його. Спочатку йому було дивно, але тепер уже подобалося; йому було тепло від прихильності в її голосі, коли вона вимовляла це слово. Він сказав, що взяв би кави в термосі, пояснюючи, що хоче прогулятися над річкою.
— Ви ж не будете десь поруч із затоном, правда? Тільки я думаю…
Він похитав головою.
— Ні. Звичайно, ні, — він трохи помовчав. — Як там у Шона йде ця справа?
Вона знизала плечима.
— Ви ж знаєте.
Він нічого не каже.
Шон і Гелен жили в будинку, де колись Патрік мешкав зі своєю дружиною. Коли вона померла, то Патрік і Шон жили там удвох. Набагато пізніше, коли Шон одружився, вони перебудували старий сарай у сусідньому дворі, і Патрік переїхав. Шон був проти, казав, що це вони з Гелен мали переїхати, але Патрік і чути про це не хотів. Він хотів, щоб вони жили там, йому подобалося відчуття тяглості, відчуття, що вони троє — це така собі маленька громада, частина міста, хоч і окрема.
Доїхавши до котеджу, Патрік одразу побачив, що хтось там побував. Штори були запнуті, і вхідні двері — злегка прочинені. Всередині він знайшов незастелене ліжко. На підлозі стояли келихи зі слідами вина, а в унітазі плавав презерватив. Були недопалки в попільничці, від самокруток. Він взяв одну і понюхав, очікуючи запаху марихуани, але відчувався тільки холодний попіл. Були й інші речі теж — якийсь одяг та різний мотлох — непарна синя шкарпетка, разок намиста. Він покидав усе в поліетиленовий пакет. Зняв постіль з ліжка, помив посуд у раковині, кинув недопалки в смітник і ретельно замкнув за собою двері. Відніс усе до машини, кинув простирадла на заднє сидіння, сміття в багажник, а мотлох — у бардачок.
Він замкнув машину, підійшов до краю річки, закурив по дорозі. Нога боліла, у грудях млоїло, коли затягувався, коли гарячий дим бив у горло. Він закашлявся, уявляючи, що відчуває, як ядучий дим дере втомлені й почорнілі легені. Раптом йому стало дуже сумно. Цей настрій охоплював його час від часу, а зараз накрив його з такою силою, що чоловік зловив себе на бажанні скінчити все. Все це. Він подивився на воду і принюхався. Він ніколи не буде одним з тих, хто піддався жаданню зануритися, відійти від усього, — але він був досить чесний, аби визнати, що навіть сам іноді відчуває спокусу забуття.