Коли він повернувся додому, був уже пізній ранок, сонце стояло високо. Патрік помітив рябу приблудну кішку, яку годувала Гелен; кішка ліниво йшла двором, прямуючи до розмаринового куща на клумбі під вікном кухні. Патрік помітив, що спина тварини дещо прогинається, живіт роздувся. Вагітна. Щось із цим треба буде робити.
Вівторок, 13 серпня
Мої сусіди-ушльопки в тій паршивій квартирці, що я винаймаю в Ньюкаслі, влаштували термоядерну суперечку о четвертій ранку, тож я вирішила встати й пробігтися. Я уже повністю вдяглася, зібралася, аж тут подумала: а чого бігати тут, коли можна бігати там? Тож я поїхала до Бекфорда, поставила машину біля церкви й подалася на стежку над річкою.
Спочатку було важко йти. Після затону треба піднятися на той пагорб, а потім вниз по схилу на другий бік, а тоді місцевість стає набагато рівнішою, вже виходить не пробіжка, а просто мрія. Доки сонце не вийде, тут прохолодно, спокійно, красиво й немає велосипедистів, не те, що у мене в Лондоні понад Ріджентс-каналом, де тільки й робиш, що ухиляєшся від велосипедів і туристів.
Через кілька миль вгору над річкою долина розширюється, перед очима лагідно розгортається зелений схил пагорба по той бік, поцяткований вівцями. Я бігла рівною, всіяною галькою землею, майже голою — тільки де-не-де видніли плями шорсткої трави і всюдисущого дроку. Я бігла швидко, опустивши голову, аж тут десь за милю побачила маленький будиночок трохи на віддалі від річки, біля березового гайка.
Я сповільнилася, бігла легким підтюпцем, щоб віддихатися, прямуючи до будівлі: хотіла подивитися. То було відлюдне місце, здавалося б, і безлюдне, але не покинуте. Були штори, частково опущені на чистих вікнах. Я зазирнула всередину, побачила крихітну вітальню, де стояли два зелені крісла й між ними столик. Я спробувала відчинити двері, але вони були замкнені, тож я сіла на ґанку в тіні і ковтнула води з пляшки. Сіла, витягши ноги, розім’яла кісточки, почекала, доки віддихаюся і сповільниться пульс. На одвірку виднів напис: «Тут була божевільна Енні» — і поряд хтось намалював череп.
Ворони сварилися на деревах позад мене, але крім цього і вряди-годи овечого бекання в долині стояла непорушна тиша. Я сприймаю себе як всуціль міську, але це химерне місце вразило мене.
Інспектор Таунсенд призначив нараду одразу після дев’ятої. Нас було небагато — двоє у формі, які допомагали ходити по хатах, порівняно молода констебль Келлі, науковий співробітник (Волохатий) і я. Таунсенд побував у коронера на розтині — він дав нам повну інформацію, загалом очікувану. Нел померла через травми, отримані під час падіння. Води в легенях не було — вона не потонула, вона вже померла на той час, коли потрапила у воду. У неї не було жодних пошкоджень, які не можуть бути пояснені падінням — жодних несподіваних подряпин чи ударів, що могли б навести на думку, що до смерті причетний ще хтось. Жінка також мала чималу кількість алкоголю в крові — приблизно три-чотири склянки.
Келлі дала повний звіт з опитування свідків — не так, щоб особливо багатий. Ми знаємо, що Нел трохи побувала в пабі в неділю ввечері, і що вона вийшла звідти близько сьомої вечора. Знаємо, що вона була у Млині до принаймні десятої тридцяти — того часу, коли Ліна пішла спати. Ніхто не казав, що бачив її після цього. Ніхто не сповістив, що знає про будь-які її сварки останнім часом, хоча загалом визнають, що її недолюблювали. Місцевим жителям не подобалася її поведінка, не подобалося, що приїжджа оселилася в їхньому містечку й пнеться розповідати їхню історію. З якого це дива?
Волохатий перевірив електронну пошту Нел — вона створила обліковий запис, присвячений своєму проекту, і закликала людей надсилати їй історії. Здебільшого туди надходила тільки лайка.
— Хоча я не сказав би, що це набагато гірше, ніж те, що багато жінок отримують в інтернеті за звичайних обставин, — мовив він, винувато знизуючи плечима, немов вибачаючись за всіх дурних жінконенависників мережі. — Ми будемо стежити, звичайно, але…