— Ні, я… Не знаю. Вона говорила як завжди. Іноді Нел була щаслива, іноді сумна, іноді сердита, не раз була п’яна… це нічого не означало. Ви її не знаєте.
— А інші її дзвінки? — тепер уже суворо спитав він. — Ще маєте ті повідомлення?
У мене були не всі, але він послухав ті, які були, і його рука стискала мій телефон так міцно, що кісточки його пальців побіліли. Коли він закінчив, то передав телефон назад мені.
— Не видаляйте їх. Можливо, нам доведеться знову прослухати їх.
Він відсунув стілець і встав на ноги, і я пішла за ним у передпокій.
Біля дверей він розвернувся до мене обличчям.
— Маю сказати, — промовив він, — що мені вельми дивно, що ви не відповіли їй. Що ви не намагалися з’ясувати, чому їй потрібно поговорити з вами так терміново.
— Я думала, що вона просто хотіла уваги, — сказала я тихо, і він відвернувся.
Тільки після того, як він зачинив за собою двері, я згадала. Я вибігла слідом за ним.
— Детективе Таунсенде! — крикнула я, — у неї був браслет. Браслет моєї матері. Нел носила його. Ви знайшли його?
Він похитав головою, озирнувшись до мене.
— Ми не знайшли нічого, ні. Ліна розповіла сержанту Морґан, що Нел носила його часто, але не щодня. Однак, — продовжував він, опускаючи голову, — я вважаю, тут важко сказати.
Кинувши погляд на будинок, він заліз у машину й повільно задом виїхав на дорогу.
Отже, так чи інакше, а я вийшла винна. Ну ти даєш, Нел. Ти загинула, можливо, убита, а всі показують пальцем на мене. Мене тут навіть не було! Я дратувалася, немов повертаючись у підлітковий вік. Я хотіла накричати на них усіх. Як це я винна?!
Після того, як детектив пішов, я потупала назад у будинок, дорогою краєм ока побачила себе в дзеркалі у передпокої, і здивовано помітила, що ти озираєшся на мене (старша, не така гарна, але досі ти). Щось тенькнуло в моїх грудях. Я пішла на кухню і розплакалася. Якщо я тебе підвела, мені потрібно знати, як, чим. Я, може, не любила тебе, але я все одно не можу залишити тебе такою самотньою, покинутою. Я хочу знати, хто і чому зробив тобі боляче; я хочу, щоб він поплатився. Я хочу поховати це все, так що, може, ти перестань шепотіти мені на вухо, що не стрибала, не стрибала, не стрибала. Я вірю тобі, добре? І (пошепки) я хочу знати, що я в безпеці. Я хочу знати, що ніхто не прийде по мене. Я хочу знати, що дитина, яку я маю взяти під своє крило — невинна дитина — не є чимось іншим. Небезпечним…
Я й далі бачила, як Ліна дивиться на інспектора Таунсенда, чула тон її голосу, коли вона назвала його на ім’я (просто на ім’я?), як він дивився на неї. Цікаво, чи правду вона розповіла їм про браслет? Мені це здалося неправдою, бо ти настільки швидко забрала, присвоїла його. Можливо, я припускала, що ти так наполягала на тому лише через те, що знала, як я хотіла мати той браслет. Коли ти його знайшла серед маминих речей і начепила на зап’ястя, я поскаржилася татові (так, знову вигадую). Я спитала: «Чому вона повинна мати його?» — «А чому ні? — відповіла ти. — Я — найстарша». І коли він пішов, ти усміхнулася і стала милуватися ним на своєму зап’ясті. «Мені личить, — сказала ти. — Як ти гадаєш, мені личить?» Ущипнувши мене за руку, ти додала: «Сумніваюся, що він налізе на твою пухкеньку ручку».
Я витерла очі. Ти жалила так мене часто; жорстокість завжди була твоєю сильною стороною. Від деяких глузувань — щодо мого розміру, повільності, занудності — я відмахувалася. А інші — «Ну Джуліє!.. Скажи чесно. Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» — то вже були шипи, які заганялися глибоко в мою душу, і вирвати їх можна було хіба з м’ясом, ятрячи свіжі рани. Оці останні слова, які пролізли мені у вухо того дня, коли ми поховали нашу матір — о, я б з охоче задушила тебе голими руками за ці слова! І якщо ти заподіяла це мені, якщо ти були здатна довести мене до такого, то кого ти ще довела до думок про вбивство?
У надрах будинку, в кабінеті, я почала проглядати твої документи. Почала з буденних речей. З дерев’яних шаф біля стіни я дістала файли з медичними довідками — твоїми і Ліниними, знайшла свідоцтво про народження Ліни, без імені батька. Я знала, що так, звичайно, і буде; це була одна з твоїх таємниць, один з твоїх секретів, який ти пильно берегла. Але невже навіть Ліна не знає? (Я мала б спитати, не по-доброму: а ти сама хоч знаєш?)
Були папери зі школи, з денної школи Монтессорі в Парк-Слоуп, Бруклін, і з місцевої середньої тут, у Бекфорді. Документи на будинок, поліс страхування життя (бенефіціар — Ліна), виписки з банківських рахунків, інвестиційні рахунки. Звичайні уламки відносно добре впорядкованого життя, без будь-яких секретів, без прихованої правди, наче й розказувати немає чого.