Нікі стояла приблизно на тому самому місці, де вперше побачила Нел Ебботт. Це сталося років зо два тому, і вона займалася тим самим, бродила у воді, охолоджувала ноги, коли помітила жінку на скелі. Нікі дивилася, як вона ходить туди-сюди, один раз, потім другий, а на третій раз у долонях Нікі щось задзвеніло. Щось тут нечисто, подумала вона. Вона дивилася, як жінка присіла, стала на коліна, а потім, плазуючи, як змія, доповзла до самого краю скелі й звісила руки. Нікі, похолонувши з жаху, вигукнула: «Ой!» Жінка подивилася на неї, і, на подив Нікі, всміхнулася і помахала їй.
Нікі не раз бачила її у тих місця після цього. Жінка багато часу проводила біля затону, фотографувала, замальовувала, записувала щось. У будь-яку пору дня і ночі, за будь-якої погоди. Зі свого вікна Нікі бачила, як Нел іде селом до затону і глупої ночі, і в заметіль, і коли колючий дощ періщив так, що ледь шкіру від кісток не відривав.
Іноді Нікі проходила повз неї, а Нел навіть не здригалася, навіть не помічала, що поряд ще хтось, настільки захоплена була вона своїм заняттям. Нікі це подобалося, її захоплювала зосередженість жінки, її зануреність у працю. Їй подобалося й те, що Нел віддана річці. Колись Нікі полюбляла скупнутись теплого літнього ранку, хоча ті дні давно минули. А от Нел! Вона купалася і на світанку, і в сутінках, і взимку, і влітку. Хоча тепер, коли подумати, то Нікі якийсь час не бачила, як вона купається в річці — і то не просто тижнів зо два. Довше? Вона намагалася згадати останній раз, коли вона, власне, бачила її у воді, але не могла, дякувати сестриці, яка знову впала їй на вуха, скаламутивши її внутрішнє око.
Хоч би ти замовкла, думала Нікі.
Усі думали, що Нікі — паршива вівця в сім’ї, але насправді такою була її сестра Джин. Усе дитинство всі говорили, яка Джинні хороша дівчинка: як скажуть, так і зробить. А потім стукнуло їй сімнадцять років, і — що ви думаєте! — вона йде служити в поліцію. У поліцію! І це шахтарська дочка, Господи Ісусе! Це була зрада, ось що її мати про це казала — зрада всієї родини, всіх навколо! Батьки тоді перестали розмовляти із Джин, Нікі мала б її відцуратися теж. Тільки вона не могла, хіба вона могла? Джинні ж її молодша сестричка.
І довгий же збіса в неї язик, це була її біда — не знала, де притримати. Після того, як вона пішла в поліцію і до того, як вона залишила Бекфорд, Джин розповіла Нікі таку історію, від якої в тієї волосся стало сторч, і відтоді Нікі, бува, кусає себе за язик, спльовує, й промовляє захисні заклинання щоразу, коли зустрічає де-небудь Патріка Таунсенда.
Поки що це допомагало. Її захищало. А от Джинні — ні. Після цієї історії з Патріком, його дружиною і всіх неприємностей, які врешті виникли потім, Джинні переїхала до Единбурга, вийшла за нікудишнього чоловіка, і за наступні п’ятнадцять років обоє на смерть спилися. Але Нікі все ще бачила її вряди-годи, говорила з нею, як і раніше. Останнім часом частіше. Джинні знову розбалакалася. Гучно, надокучливо. Наполегливо.
Останні кілька ночей — відтоді, як відійшла Нел Ебботт — сестриця розмовляла більше, ніж будь-коли. Джинні сподобалася б Нел, щось у них було спільне. Нікі теж вона була до душі, вона любила з Нел розмовляти, її тішило, що Нел дійсно слухала, коли Нікі говорила. Вона слухала її розповіді, але не почула її попередження, чи не так? Як і Джинні, Нел не знала, коли притримати язика.
Іноді, скажімо, буває, що після сильного дощу річка піднімається. Вона, бурхлива, злизує землю, перевертає її й показує щось загублене: кістки ягняти, дитячий гумовий чобіток, золотий годинник, огорнутий мулом, окуляри на срібному ланцюжку. Браслет з розбитою застібкою. Ніж, рибальський гачок, грузило. Консервні бляшанки й візки з супермаркету. Мотлох. Речі важливі й неважливі. І все це нормально, це так воно є, така у річки вдача. Річка може повернутися в минуле, принести його й виплюнути на берег на очах у всіх, а люди так не можуть. Жінки не можуть. Коли починаєш ставити запитання і розклеювати маленькі оголошення в крамницях і барах, коли починаєш фотографувати, розмовляти з газетярами й ставити запитання про відьом, жінок і пропащі душі, то ти знаходиш не історію, а неприємності на свою голову.
Кому, як не Нікі, це знати.
Коли вона вже обсушила ноги, взула сандалі й пішла — ну дуже повільно — назад стежкою, вгору сходами, через міст, минула десята, і майже настав час. Вона пішла до крамниці й купила собі бляшанку кока-коли, сіла на лаву через дорогу від церковного двору. Вона не збиралася заходити — у церкві було їй не місце — але вона хотіла подивитися на них. Вона хотіла подивитися звіддаля на тих, хто в жалобі, роззяв і безсоромних лицемірів.