Вона всілася і заплющила очі — тільки на мить, подумала вона, — але коли розплющила їх знову, як воно почалося. Вона дивилася, як молода поліціянтка, новенька, поважно походжає серед люду, крутячи головою, як суриката. Вона теж спостерігала. Вона бачила народ із пабу, господаря пабу, його дружину й молоду дівчину, яка працювала за шинквасом, кількох учителів зі школи: один товстий і бридкий, другий — красень у сонячних окулярах. Вона побачила Віттекерів, усіх трьох, і страждання здіймалося над ними, як пара над казаном: батько згорблений від горя, синок, котрий боїться власної тіні, тільки мати з гордо піднятою головою. Зграйка дівчат, що ґелґочуть, як гуси, а за ними — чоловік з минулого, потворне обличчя. Нікі знала його, але не могла знайти для нього визначене місце, зафіксувати його у своїй голові. Її увагу відвернула синя машина, яка заїжджала на стоянку, поколювання шкіри, відчуття холодного повітря на потилиці. Вона спочатку побачила жінку, Гелен Таунсенд, сіреньку, як горобець, яка встала з заднього сидіння автомобіля. Її чоловік вийшов з водійського боку, а з пасажирського — старий, Патрік, з прямою спиною, майор. Патрік Таунсенд: сім’янин, стовп суспільства, колишній коп. Мерзотник. Нікі плюнула на землю і промовила заклинання. Вона відчула погляд старого і шепіт Джинні: Відвернися, Нікі!
Нікі порахувала тих, хто заходив, а через півгодини — тих, хто виходив. Біля дверей була якась колотнеча, люди натикалися одне на одного, проштовхувалися одне повз одного, а потім щось сталося між красивим учителем і Ліною Ебботт — якесь різке слово проскочило. Нікі, спостерігаючи, помітила: поліціянтка дивилась на них теж, Шон Таунсенд визирав поверх голів над юрбою. Дбають про порядок. Але щось таки пропустили, чи не так? Як у тих штукарів, у яких «спритність рук і жодного шахрайства»: на мить відведеш очі — а вже вся гра і змінилася.
Гелен Таунсенд сиділа за кухонним столом і безгучно плакала, склавши руки на колінах, її плечі тремтіли. Шон геть не розумів, що це означає.
— Ти не мусиш іти, — сказав він, лагідно поклавши руку їй на плече. — У тебе немає жодних конкретних причин туди йти.
— Ні, вона повинна піти, — сказав Патрік. — І Гелен, і ти — і всі ми. Ми — частина цієї громади. — Гелен кивнула, витираючи сльози тильним боком руки.
— Звичайно, я піду, — сказала вона, прокашлюючись. — Звичайно.
Її засмучував не похорон. Вона плакала, бо Патрік вранці втопив кицьку в річці. Вона була вагітна, сказав він їй, а куди нам стільки котів? Тільки морока буде. Він мав рацію, звісно, але це не допомогло. Та смугаста дика кішка для Гелен уже стала ніби домашня тварина. Вона любила дивитись, як та щоранку йде через двір, нюшкує біля вхідних дверей, шукаючи частування, ліниво махає лапкою на бджіл, що гудуть навколо розмарину. Від думки про це вона знову розплакалася.
Коли Шон пішов нагору, вона сказала:
— Не треба було топити її. Я б могла відвезти її до ветеринара, і там би її приспали.
Патрік мотнув головою.
— Немає необхідності, — сказав він хрипко. — Це найкращий спосіб. Усе скінчилося дуже швидко.
Але Гелен побачила глибокі подряпини на його руках — ознаку того, наскільки відчайдушно боролася кішка. Добре, подумала вона. Сподіваюся, тобі було збіса боляче. Потім їй стало погано на душі, адже, звичайно, він це зробив не з жорстокості.
— Щось треба з цим зробити, — мовила вона, показуючи на подряпини.
Він похитав головою.
— Та нехай!
— Ні, так просто це лишати не можна, може бути інфекція. І кров буде на сорочці.
Вона посадила його за кухонний стіл, промила подряпини, натерла їх антисептиком, а найбільші заліпила пластирем. Він весь час дивився на її обличчя, і їй здавалося, що він трохи кається у своєму вчинку, бо, коли вона скінчила, він поцілував їй руку і сказав:
— Хороша дівчинка. Ти гарна дівчинка.
Вона встала й відійшла від нього, стала біля раковини, поклавши руки на стіл, подивилася на залите сонцем каміння. Закусила губу.
Патрік зітхнув, знизивши голос до шепоту:
— Дивись, люба, я знаю: тобі це важко. Я знаю. Але ми повинні йти як сім’я, правильно? Нам потрібно підтримати Шона. Не йдеться про те, щоб ми її оплакували. Ідеться про те, щоб лишити всю цю справу позаду.