Гелен не могла сказати, від чого саме волосся в неї стало сторч: чи від цих слів, чи від його дихання в потилицю.
— Патріку, — сказала вона, розвертаючись до нього. — Тату. Мені треба поговорити з вами про машину, про…
Шон тупав униз, перестрибуючи через сходинку.
— Про що?
— Та нехай, — сказала вона, і він насупився. Вона похитала головою. — Не важливо.
Вона пішла нагору, вмилася, вдягла темно-сірий брючний костюм, який зазвичай тримала для шкільних зборів. Провела гребінцем по волоссю, намагаючись не дивитися у вічі своєму відображенню. Гелен не хотіла зізнатися навіть самій собі, що їй страшно, що вона не хоче стикатися з тим, чого боїться. Вона знайшла дещо в бардачку своєї машини — і не розуміла, що це означає, та й не була певна, чи дійсно хоче це знати. Гелен зібрала оте все і сховала — по-дурному, по-дитячому — під ліжко.
— Готова? — гукнув Шон знизу. Вона глибоко вдихнула, змусивши себе глянути у дзеркало, на своє бліде, чисте обличчя з ясними, мов із сірого скла, очима.
— Готова, — сказала вона до себе.
Гелен сиділа на задньому сидінні Шонового автомобіля, Патрік вмостився попереду поруч із сином. Усі мовчали, але вона помітила, що її чоловік тре долонею зап’ястя: отже, нервує. Йому буде боляче, звичайно. Усе це — ці смерті в річці — викликає болючі спогади і в нього, і в його батька.
Коли вони переїздили перший міст, Гелен подивилася вниз на зелену воду й постаралася не думати про ту, яка під водою бореться за своє життя. Про кішку. Кішка не йшла їй з голови.
Я трохи посварився з мамою перед виїздом на похорон. Я спустився, а вона вже була в коридорі, фарбувала губи перед дзеркалом. На ній був червоний топ. Я сказав: не можна таке вдягати на похорон, це неповага до людей. Мама тільки якось дивно розсміялася, пішла на кухню й стала фарбуватися далі, ніби нічого й не сталося. Я не збирався цим легковажити, бо нам зовсім не треба, щоб на нас усі звертали увагу. Там мають бути поліцейські — поліція завжди з’являється на похоронах людей, які вмирають за підозрілих обставин. Уже досить погано, що я їм збрехав, і мама теж — то що ж вони собі подумають, коли побачать її там убрану, як на вечірку?
Я пішов за нею на кухню. Вона спитала мене, чи хочу я чаю, і я сказав, що ні. Я сказав, що взагалі вважаю: їй не треба йти на той похорон, а вона: з якого дива? Тобі ж вона навіть не подобалася, відказав я. Усі знають, що ти її не любила. Вона до мене отак посміхнулася: ах-ах, що, правда всі? Я тоді усе ж постарався не дратуватися й сказав: я піду, бо я з Ліною дружу, а вона мені: ні, не дружиш! Спустився тато і сказав: не треба, так, Лу. Звичайно, він її друг. Він щось їй прошепотів, так що я не почув, а вона кивнула й пішла нагору.
Тато заварив мені чаю, якого я не хотів, але все одно випив.
— Ти як думаєш, там буде поліція? — спитав я його, хоч і знав відповідь.
— Гадаю, що так. Містер Таунсенд знав Нел, правильно? Ну і — уявляю собі, скільки людей із села захочуть її провести, чи знали вони її, чи ні. Я знаю… Я знаю, у нас тут все складно, але я думаю, буде правильно, якщо ми всі долучимося, правда? — я нічого не сказав. — А ти хочеш побачити Ліну, правильно ж, щоб сказати, як ти їй співчуваєш. Уявляєш, як зараз Ліні, мабуть, погано.
Я й далі мовчав. Він простягнув руку скуйовдити мені волосся, але я ухилився.
— Тату, — сказав, — ти знаєш, як поліція питала про вечір неділі, про те, де ми були і таке всяке?
Він кивнув, але при тому я бачив: він дивився через мою голову, щоб перевірити, чи не чує нас мама.
— Ти сказав, що нічого незвичайного не чув, так? — запитав він. Я кивнув. — Ти сказав правду.
Я не був певен, чи ті слова: «Ти сказав правду» були запитанням чи повчанням.
Я хотів щось сказати вголос. Хотів спитати: «А що, коли?.. А що, як вона зробила щось погане?» — просто щоб тато міг сказати мені, що я смішний, чи сердито накричати: «Як ти міг навіть подумати про таке?»
Я сказав:
— Мама пішла до крамниці.
Він подивився на мене, як на тупого.
— Так, я знаю. Вона пішла до крамниці зранку, по молоко. Джоше… О! А ось і ти, — сказав він, дивлячись мені через плече. — Ось і мама. Так же краще, правда?
Вона з червоного переодяглася в чорне.
Так було краще, але я все одно боявся: а раптом щось… Боявся, що вона щось не те скаже, або засміється посеред служби чи ще що-небудь. Вона тоді так на мене подивилася… не зовсім радісно чи що… радше вона так дивиться на тата, коли бере гору в суперечці, коли, наприклад, говорить: казала ж я, треба було повертати на трасу A68! Наче вона довела свою правоту в чомусь і не могла приховати переможного виразу обличчя. Неспокійно мені від того було.