У день твого похорону була спека, над водою мерехтіло, світло було занадто яскраве, повітря занадто задушливе, важке від вологи. Ми з Ліною пішли до церкви. Вона йшла на кілька кроків уперед, і відстань між нами більшала; я погано ходжу на підборах, а для неї це природно. Вона була дуже елегантна, дуже красива, здавалася набагато старшою за свої п’ятнадцять років у чорній креповій сукні, на грудях якої була зображена замкова шпарина. Ми йшли в тиші, річка зміїлася повз нас каламутно, похмуро і тихо. У теплому повітрі пахло тлінням.
Я відчула страх перед тими, кого ми зустрінемо біля церкви, коли ми завернули за ріг до мосту. Я боялася, що ніхто не прийде і ми з Ліною будемо змушені сидіти там сам на сам з тобою.
Я дивилася на дорогу, опустивши голову, зосередилася на тому, щоб ставити одну ногу поперед другої, намагаючись не спіткнутися на нерівному хіднику. Моя блузка (чорна і синтетична, з бантом, як у кицьки, на горлі, геть не до цієї погоди) прилипала до спини. Очі сльозилися. Ну й нехай туш потече, подумала я. Люди будуть думати, що я плакала.
Ліна досі ні разу не заплакала. Чи принаймні не плакала переді мною. Іноді я ніби чула, як вона схлипує вночі, але до сніданку вона приходить з ясними очима й безтурботна. Вона вислизає з дому й заходить без жодного слова. Я чую, як вона тихо розмовляє у своїй кімнаті, але вона мене не помічає, сахається від мене, коли я підходжу, на мої запитання грубіянить, моєї уваги цурається. Вона не хоче мати нічого спільного зі мною. (Пам’ятаю, ти ввійшла в мою кімнату після того, як мама померла, ти хотіла поговорити, і я послала тебе. Чи це те ж саме? Чи вона робить те ж саме? Не можу сказати.)
Коли ми наблизилися до церковного двору, я помітила жінку, яка сиділа на лавці біля дороги, вона усміхнулася мені на гнилі зуби. Мені здалося, що хтось засміявся, але це була тільки ти в моїй голові.
Деякі з жінок, про яких ти писала, поховані на цвинтарі біля цієї церкви, деякі з твоїх небажаних жінок. Чи були ви всі небажані? Ліббі, напевно, для когось була. У чотирнадцять років вона спокусила тридцятичотирирічного чоловіка, забрала його від люблячої дружини й дитини. З допомогою своєї бабусі, старої Мей Сітон, і численних бісів, яких вони викликали, Ліббі змушувала бідного безневинного Меттью на безліч неприродних актів. Справді, це річ небажана. Мері Марш, казали, робила аборти. Енн Ворд була вбивцею. Але ж ти, Нел? Що ж ти такого зробила? Кому була небажана ти?
Ліббі поховали на цвинтарі при церкві. Ти знала, де вона лежить, вона й інші, ти показала мені надгробки, зчистила з них мох, можна було прочитати слова. Ти взяла з собою трохи цього моху, пробралася в мою кімнату й запхнула мені під подушку, а потім сказала, що це Ліббі поклала його там. Уночі вона виходить на берег, розказала ти; якщо добре прислухатися, то можна почути, як вона кличе бабусю Мей, щоб та прийшла і врятувала її. Але Мей ніколи не приходить: вона не може. Вона не на кладовищі. Коли з неї витягли зізнання, її повісили на майдані; її тіло поховане в лісі за муром кладовища, і в її ноги вбиті цвяхи, щоб вона не могла встати.
На вигині мосту Ліна на мить озирнулася, щоб подивитися на мене. Вираз її обличчя — роздратованість, можливо, трохи співчуття — був настільки твій, що я здригнулася. Я стиснула кулаки й закусила губу: як я можу боятися її! Вона ж просто дитина.
Ноги в мене боліли. Я відчувала, як піт поколював над чолом, мені хотілося розірвати тканину моєї блузки, зірвати свою шкіру. Мені було видно невеликий натовп на автостоянці перед церквою, і вони розверталися, дивилися на нас, спостерігаючи, як ми йдемо. Я думала, як воно було б — перескочити мур і побігти геть: страшно, так, але тільки на короткий час. Я могла б ковзнути в мул і дозволити воді зімкнутися наді мною; було б таке полегшення відчувати холод, стати невидимою.
У церкві ми з Ліною сиділи пліч-о-пліч (на відстані фута одна від одної) в першому ряді. Церква була повна. Десь позаду нас ридала жінка, не перестаючи, ніби в неї розривалося серце. Вікарій говорив про твоє життя, перелічив твої досягнення, говорив про те, яка ти була віддана дочці. Мене згадали побіжно. Це я дала йому інформацію, тож, мабуть, мені не можна поскаржитися, що його промова була поверхова. Я могла б сказати щось і сама, може, я й мала це зробити, але я не уявляла, як говорити про тебе, не зраджуючи чи тебе, чи мене, чи істину.
Служба скінчилася раптово, і я незчулася, як Ліна уже вставала. Я пішла за нею проходом, і увага, зосереджена на нас, обпікала, як щось загрозливе, а не добре. Я намагалася не бачити облич навколо мене, але нічого не могла з собою вдіяти: жінка, яка плакала, з червоним і зім’ятим лицем, Шон Таунсенд, який зустрівся очима зі мною, молодий чоловік з опущеною головою, підліток, який сміявся в кулак. Лихий чоловік. Я раптом зупинилася, і жінка позаду наступила мені на п’яти.