Я випила склянку й налила ще одну. Я насолоджувалася фізичним відчуттям: тепло від мого живота поширюється в груди, моя кров нагрівається, все моє тіло розслаблене, усі нещастя того дня минаються.
Я ввійшла у вітальню і подивилася на річку, гладку чорну змію, яка бігла понад будинком. На диво, я раптово відчула те, чого не відчувала раніше — що моя проблема не є нездоланною. Мене раптово осяяло: я не повинна бути однаковою, я можу бути плинною. Як річка. Може, це й не так уже важко врешті-решт. Хіба не можна мало їсти, більше рухатися (таємно, коли ніхто не дивиться)? Обернутися з гусениці на метелика, стати іншою людиною, невпізнаваною, так що ту некрасиву дівчинку з кровотечею всі забудуть. Я стала б новою.
Я повернулася на кухню випити ще.
Я почула кроки по сходах, на майданчику, а потім ще вниз. Я прослизнула назад до вітальні, вимкнула лампу і всілася у темряві на вікні, підібгавши ноги.
Я бачила, як він заходить на кухню, почула, як він відкриває холодильник — ні, морозилку, я почула, як він торохтить льодом. Почула булькання рідини, а потім я побачила його, коли він проходив повз. І тут він зупинився. І відступив назад.
— Джуліє? Це ти?
Я нічого не сказала, не дихала. Я не хотіла нікого бачити — і, звичайно, не хотіла його бачити, — але він намацав вимикач, спалахнуло світло, і ось він стоїть біля мене, лише в трусах, темна засмага, широкі плечі, тіло звужується до міцної талії, пушок на животі, який спускається до трусів. Він усміхнувся мені.
— Ти як? — запитав він. Коли він підійшов ближче, я побачила, що його очі виглядали трохи склянисто, його вишкір був дурніший, ледачіший, ніж зазвичай. — Чому ти сидиш тут в темряві?
Він побачив мою склянку і всміхнувся ще ширше.
— То я й думаю, чого горілки мало стало…
Він підійшов і цокнувся зі мною, потім сів поряд, притулившись стегнами до моєї ноги. Я відсунулася, поставила ноги на підлогу і почала вставати, але він поклав руку мені на плече.
— Гей, почекай, — сказав він. — Не тікай. Я хочу з тобою поговорити. Я хотів би вибачитися за те, що було ввечері.
— Усе нормально, — сказала я. Я відчувала, що моє обличчя горить. Я не дивилася на нього.
— Ні, вибач, будь ласка. Ці хлопці поводилися, як мудаки. Мені дуже шкода, вибачаєш?
Я кивнула.
— Тут немає чого соромитися.
Я зіщулилася, все моє тіло горіло від сорому. Якась невелика, дурна частина мене сподівалася, що вони не бачили, не зрозуміли, що зі мною було.
Він стиснув мою руку, примруживши очі, подивився на мене.
— У тебе миле личко, Джуліє, знаєш? — він засміявся. — Серйозно, миле.
Він відпустив мою руку, обійняв мене за плечі.
— Де Нел? — запитала я.
— Спить, — сказав він. Він надпив зі своєї склянки й прицмокнув губами. — Думаю, я трохи її втомив.
Він підтягнув мене ближче до себе.
— Ти коли-небудь цілувалася з хлопцем, Джуліє? — запитав він мене. — Хочеш мене поцілувати?
Він повернув до себе моє обличчя і торкнувся губами до моїх, я відчула, як його язик, гарячий і слизький, проштовхується мені в рот. Я думала, чи не стиснути губи, але я дозволила йому зробити це, просто щоб відчути, як воно. Коли я відхилися, він мені всміхнувся.
— Подобається? — запитав він, гаряче дихаючи мені в лице алкоголем і тютюном. Він знову поцілував мене, і я поцілувала його у відповідь, намагаючись відчути те, що мала б відчувати. Його рука ковзнула за пояс моїх піжамних штанів. Я злякано виверталася, відчувши, що його пальці впираються в жир на моєму животі, лізуть у труси.
— Ні! — мені здалося, що я скрикнула, але це було більше схоже на шепіт.
— Усе нормально, — сказав він. — Не хвилюйся. Я крові не злякаюся.
Потім він розсердився на мене, тому що я не переставала плакати.
— Ой, та ну, не так уже це й боляче! Не плач. Ну Джуліє, перестань ти плакати. Хіба тобі не було приємно? Тобі було добре, як воно відчувалося, ну добре ж, правда? Ти там була достатньо мокра. Ну ж бо, Джуліє. Випий ще. Ось так. Ковтни. Та, Господи, перестань же ти плакати! Я ж, їбать, думав, ти будеш вдячна.
2015 рік
Я повіз Гелен і батька додому, але коли ми дісталися до вхідних дверей, я не хотів переступати порога. Час від часу на мене нападають дивні думки, і я щосили намагаюся позбутися їх. Я стояв перед будинком, моя дружина і батько уже зайшли, вичікувально озираючись на мене. Я сказав їм, щоб поїли без мене. Сказав, що маю повернутися у відділок.