Дім її чоловіка і сина. Отже, сьогодні буде не день, а повний абзац, і йому треба буде подивитися в лице — і змусити відвести очі. Луїза вирішила: час рухатися далі. Треба їхати, доки ще не запізно.
Луїза та її чоловік, Алек, сперечалися щодо цього — то були такі слабенькі, спокійні суперечки — уже кілька тижнів. Алек відчував, що було б краще переїхати до нового навчального року. Вони повинні дати Джошеві почати той рік на абсолютно новому місці, стверджував він — там, де ніхто не знає, хто він. Там, де він не стикатиметься повсякчас із відсутністю сестри.
— То він буде змушений ніколи не говорити про неї? — запитала Луїза.
— Він говоритиме про неї з нами, — відказав Алек.
Вони стояли на кухні, говорили напруженими й приглушеними голосами.
— Нам треба продати цей будинок і почати все спочатку, — сказав Алек. — Я знаю, — сказав він, піднявши руки, коли Луїза стала протестувати. — Я знаю, що це її дім.
Тоді він замовк, поклавши свої великі руки в сонячних опіках на стіл. Він немов відчайдушно шукав виходу.
— Ми повинні почати якесь нове життя, Лу, заради Джоша. Якби були тільки ти і я…
Якби вони лишалися тільки удвох, подумала вона, вони б стрибнули за Кейті в воду й покінчили з цим. Правда ж? Вона не була впевнена, чи зробив би так Алек. Вона раніше думала, що тільки батьки можуть зрозуміти всеосяжну любов, але тепер вона гадає, що тільки матері з нею знайомі. Алек відчував горе, звичайно, але вона не була впевнена, що він відчував розпач. Чи ненависть.
Тож шлюб, який здавався їй непорушним, почав давати тріщини. Але, звичайно, раніше вона нічого не знала. Тепер було очевидно: жоден шлюб не може пережити цієї втрати. Вона завжди сидітиме між ними — і жоден з них не зможе зупинити її. Гірше, що жоден з них нічого не підозрював. Коли вони обоє лягли в ліжко й заснули, а потім зранку побачили її порожнє ліжко, то ні на мить не уявляли собі, що вона буде в річці.
Для неї, Луїзи, немає жодної надії, думала вона; для Алека — трохи, але Джош інший. Джош сумуватиме за сестрою щодня усе життя, але він може бути щасливий — і буде. Він понесе її із собою, але він також буде працювати, мандрувати, закохуватися, жити. І найкращий шанс для нього — поїхати звідси, із Бекфорда, від річки. Луїза знала, що її чоловік має рацію.
Десь усередині вона вже знала, вона просто не хотіла зізнатися собі в цьому. Але вчора, дивлячись на сина після похорону, вона була охоплена жахом. Його змучене, стривожене обличчя. Те, як він здригався від будь-якого шуму, зіщулювався, як переляканий собака, у натовпі. Те, як він постійно поглядав на неї, наче повернувся у раннє дитинство, перестав бути впевненим у собі дванадцятирічним хлопцем, перетворився на зляканого, нещасного малюка. Його необхідно забрати звідси.
А все ж саме тут Кейті робила перші кроки, говорила перші слова, гралася у хованки, ходила колесом по всьому саду, борюкалася із молодшим братом, потім заспокоювала його, сміялася, співала, плакала, ранилася до крові, обіймала маму щодня, повертаючись зі школи.
Проте Луїза вирішила. Як і її дочка, вона була рішуча, хоча це рішення далося їй непросто. Просто встати з-за столу на кухні, підійти до сходів, потім піднятися на них, взятися за дверну ручку, натиснути, щоб увійти в її кімнату востаннє. Тому що саме таке було в неї відчуття. Востаннє це буде її кімната. Відсьогодні це буде щось інше.
Серце Луїзи стало мов цурка; воно не билося, тільки боліло, дерло м’які тканини, розривало жили й м’язи, заливаючи її груди кров’ю.
Хороші дні й погані.
Вона не могла залишити кімнату такою самою. Хоч як важко було думати про те, щоби прибрати й сховати речі Кейті, відкласти її одяг, зняти її фотографії зі стін, провести її так, ховаючи з поля зору, — але ще гірше було думати про чужих у цій кімнаті. Ще гірше було уявляти собі, як вони будуть усе мацати, шукати розгадки, як вони дивуватимуться, наскільки все на вигляд нормальне, наскільки нормальний вигляд був у Кейті. Вона? Звичайно ж, ні? Звичайно, не може бути, щоб вона втопилася?
Отже, Луїза це зробить: вона прибере шкільні речі зі столу, візьме ручку, яку колись тримала в кулаці її дочка. Вона складе м’яку сіру футболку, у якій Кейті спала, вона збере постіль із ліжка. Вона візьме сині сережки, які люба тітонька Кейті подарувала їй на чотирнадцятий день народження, і покладе їх у шкатулку. Вона візьме велику чорну валізу, що лежить на шафі в коридорі, і складе туди її одяг.