— Якої ночі? — запитала я. — Ти про яку ніч, Джоше?
Він почервонів, утупився у свої руки і став знову смикати ніж. Маленький хлопчик, який ще не навчився брехати.
Луїза відчинила двері за його спиною. Вона подивилася на мене, потім на Шона, і зітхнула, розтираючи пальцями чоло над бровами. Її обличчя було кольору слабкого чаю, і коли вона розвернулася поговорити із сином, я помітила, що її спина згорблена, як у старої. Вона поманила його до себе, щось тихо сказала.
— Але якщо вони хочуть поговорити зі мною теж? — почула я його запитання.
Вона твердо поклала руки йому на плечі.
— Не захочуть, милий, — сказала вона. — Іди собі.
Джош склав ніж і сховав у кишеню джинсів, дивлячись при цьому мені в очі. Я всміхнулася, а він відвернувся, швидко пішов стежкою, озирнувся лише раз, а його мати зачинила двері за нами.
Я пішла за Луїзою і Шоном у велику світлу вітальню, яка переходила в одну з оцих квадратних, сучасних оранжерей, з якими здається, що будинок без попередження переходить у сад. Зовні я бачила дерев’яний курник на лужку і бентамок — красивих чорно-білих і золотистих курей, які порпалися навколо корму.
Луїза жестом запропонувала нам сісти на диван. Вона опустилася у крісло навпроти, повільно, обережно, як людина, що одужує після травми й боїться собі нашкодити.
— Отже, — сказала вона, злегка підіймаючи підборіддя, щоб подивитися на Шона. — Що ви мені скажете?
Шон пояснив, що нові аналізи крові дали ті самі результати, що й перші: у кровоносній системі Кейті не було слідів жодних препаратів.
Луїза слухала, похитуючи головою з очевидною недовірою.
— Але ж ви не знаєте, правда, як довго такий препарат залишається у системі? Або скільки часу потрібно, щоб той ефект, який виявляється, скінчився? Ви не можете відкинути цього, Шоне…
— Ми нічого не відкидаємо, Луїзо, — сказав він спокійно. — Я тільки розказую вам, що ми виявили.
— Звичайно… ну, звичайно, але ж постачати незаконні препарати комусь — дитині — це все одно порушення, правда ж? Я знаю… — Вона вкусила себе за нижню губу, — я знаю, уже запізно карати її, але це має стати відомо, чи не так? Те, що вона зробила?
Шон не відповів. Я прокашлялася і почала говорити, Луїза спопеляла мене очима.
— З того, що ми виявили, місіс Віттекер, щодо часу купівлі таблеток, Нел не могла їх придбати. Хоча використовувалася її кредитна картка, однак…
— Що ви хочете цим сказати? — сердито спитала вона. — Тепер ви хочете сказати, що Кейті вкрала її кредитну картку?
— Ні, — сказала я. — Ми нічого такого не кажемо…
Раптом її обличчя засяяло: вона щось зрозуміла.
— Ліна! — сказала вона, відкинувшись у своєму кріслі, на її обличчі була написана похмура згода. — Це зробила Ліна.
— Ми цього також точно не знаємо, — пояснив Шон. — Хоча ми, звичайно, допитаємо її про це. Власне, вона має прийти у відділок сьогодні після обіду.
Він запитав Луїзу, чи не знайшла вона ще чогось підозрілого серед речей Кейті. Луїза одразу відкинула це запитання.
— Та ось же воно, — сказала вона, нахилившись вперед. — Хіба ви не розумієте? Просто поєднайте таблетки й це місце, і той факт, що Кейті провела так багато часу в Ебботт серед усіх цих фотографій та історій, і…
Вона затихла. Навіть вона, схоже, не була зовсім упевнена в тому, що сказала. Адже навіть якщо вона має рацію, і навіть якщо ці таблетки спричинили депресію у її дочки, ніхто не скасовував того факту, що вона сама цього не помітила.
— Я цього не сказала, звичайно, бо в мене й так було непросте питання. — Луїза стала зводитися на ноги, гадаючи, що наша зустріч скінчилася, і очікуючи, що ми підемо. Я була змушена її зупинити.
— Нам потрібно запитати про ще дещо, — сказала я.
— Про що? — Вона залишилася стояти, схрестивши руки на грудях.
— Нас цікавить, чи будете ви готові здавати ваші відбитки пальців, — сказала я обережно.
Не встигла я це пояснити, як вона перебила мене:
— Для чого? Навіщо?
Шон нервово засовався у кріслі.
— Луїзо, ми побачили, що на пляшечці з таблетками, яку ви дали мені, і на одній із камер Нел Ебботт однакові відбитки, і нам потрібно встановити, чому. Це все.
Луїза сіла.
— Ну, вони, імовірно, належать Нел, — сказала вона. — Хіба ви про це не думали?
— Вони не належать Нел, — відповіла я. — Ми перевірили. І не вашій дочці.
Вона здригнулася.
— Звичайно, це не могла бути Кейті. Що Кейті робила б із камерою?
Вона стиснула губи, потяглася до ланцюжка на шиї, почала смикати синю пташку туди-сюди. Вона важко зітхнула.