— Ми обіцяли. Ти обіцяв.
Він похитав головою, і тому я впилася нігтями в його руку.
Він закричав:
— Але яка з цього користь тепер?!
Я відпустила його руку й поклала руки йому на плечі. Я змусила його дивитися мені в очі. — Обіцянка є обіцянка, Джоше. Я серйозно. Не кажи нікому.
Він мав рацію, на свій лад, тепер із цього не було жодної користі. Яка там користь… Але все-таки я не могла зрадити її. І якби вони знали про Кейті, вони б стали питати, що сталося потім, а я не хочу, щоб хто-небудь знав про те, що ми зробили — ми з мамою. І що ми зробили, і чого не зробили…
Я не хотіла залишати Джоша отак, і зовсім не хотіла йти додому, тому я лагідно пригорнула його, а потім взяла за руку.
— Ходімо, — сказала я йому. — Ходім зі мною. Я знаю, що ми можемо зробити, щоб нам стало краще.
Він почервонів, а я засміялася.
— Та не це, як тобі не соромно!
Він тоді теж засміявся і витер сльози з обличчя.
Ми мовчки йшли в південну частину міста, Джош вів велосипед за кермо поряд зі мною. Навколо нікого не було, дощ лив дедалі сильніше, і я відчувала, як Джош крадькома позирає на мене, тому що футболка в мене тепер стала повністю прозора, а ліфчиків я не ношу. Я схрестила руки на грудях, і він знову почервонів. Я усміхнулася, але нічого не сказала. Насправді ми взагалі нічого не говорили, доки дісталися вулиці, де живе Марк, і тоді Джош запитав:
— Що ми тут робимо?
Я тільки всміхнулася.
Коли ми опинилися біля дверей Марка, він знову запитав:
— Ліно, що ми робимо тут? — Вигляд у нього знову став переляканий, але й зацікавлений теж, і я відчувала, як у мені закипає адреналін, до запаморочення, до нудоти.
— Ось що! — сказала я.
Я взяла камінь з-під огорожі й жбурнула його щосили у велике вікно на фасаді будинку, і камінь так і пролетів туди, пробив невелику дірку.
— Ліно! — заволав Джош, із тривогою дивлячись навколо, чи ніхто не бачить. Нікого не було. Я усміхнулася і взяла ще один камінь — і знову запустила, цього разу камінь розфігачив усе вікно: від шибки тільки скалки залишилися.
— Давай! — сказала я йому й дала йому камінь, і разом ми так обійшли весь будинок. Від ненависті ми були наче під кайфом — сміялися і кричали, обзиваючи цього гівнюка на всі заставки.
Затон Утоплениць
Ідучи до річки, вона раз у раз зупинялася підняти камінь або шматок цегли, складаючи все в рюкзак. Було холодно, але ще не розвиднілося, хоча, якби вона озирнулася у бік моря, вона побачила б: над обрієм починало сіріти. Вона жодного разу не озирнулася.
Вона йшла спочатку швидко, додолу схилом у бік центру містечка, віддаляючись від дому. Вона не могла піти прямо до річки, вона хотіла востаннє пройти через ті місця, де виросла, повз початкову школу (але не наважувалася глянути на неї — а раптом спогади про дитинство зупинять її), повз сільську крамничку, ще зачинену на ніч, повз лужок, де її батько вчив її грати в крикет, але так і не навчив. Пройшла повз будинки своїх друзів.
Був ще один особливий будинок на Сьюард-роуд, до якого вона думала теж підійти, але не могла наважитися, так що натомість вона пішла іншою дорогою, і її хода сповільнювалася, бо ноша поважчала, коли дорога пішла вгору до старого міста, до вузьких вуличок між кам’яними будинками, прикрашеними кучерявими трояндами.
Вона продовжила свій шлях на північ повз церкву до різкого повороту праворуч. Перейшла річку, зупинившись на мить на горбатому містку. Подивилася вниз, у воду, жирну і гладку, яка швидко бігла по камінню. Вона бачила, або, можливо, тільки уявляла темний обрис старого млина, що його важке, прогниле колесо стояло й не оберталося ось уже півстоліття. Вона подумала про дівчинку, яка спить там, у тому млині, і поклала руки, посинілі від холоду, на поруччя мосту, щоб не тремтіли.
Вона спустилася крутими кам’яними східцями від дороги на берегову стежку. Нею вона могла б дійти до самої Шотландії, якби забажала. Вона колись так робила, півтора року тому, улітку. Ушістьох, із наметами й спальними мішками, вони дійшли туди за три дні. Ставали табором над водою на ніч, пили заборонене вино при місяці, розповідали історії про річку, про Ліббі, Енн та всіх інших. Вона навіть уявити не могла, що колись сама піде туди ж, куди й вони, що їхні долі переплетуться.
За півмилі від мосту до Затону Утоплениць вона пішла ще повільніше, із важким наплічником, який боляче впирався у спину. Трохи поплакала. Щосили постаралася втриматися від думки про свою матір, і це було найгірше, найважче.