Він кивнув.
— А не проїжджав часом повз будинок містера Гендерсона?
Він закусив нижню губу, м’які карі очі стали великі, як тарільчики.
— Не кажіть моїй мамі, містере Таунсенде. Будь ласка, не кажіть мамі. Їй і так досить усього.
У мене клубок став у горлі, і я проковтнув сльози. Він такий маленький хлопчик, такий вразливий на вигляд. Я схилився до нього.
— Джоше! Що ж ти там робив? Чи був ще хто-небудь з тобою? Може, якісь старші хлопці? — з надією запитав я.
Він похитав головою, але не дивився на мене.
— Там був тільки я.
— Справді? Ти певний?
Він відвів очі.
— Адже я бачив, як ти розмовляв з Ліною, коли вона вийшла з відділка, перед тим. Це до неї не стосується, чи не так?
— Ні! — крикнув він, і голос його зірвався на болісний, нещасний вереск. — Ні. Це був я. Тільки я. Я кинув камінь в його вікно. У вікно цього… покидька.
Того «покидька» він вимовив обережно, немов пробуючи слово вперше.
— Але навіщо, з чого б то було це робити?
Він зустрівся зі мною очима, його нижня губа тремтіла.
— Бо він заслужив, — сказав він. — Тому що я ненавиджу його.
Він розплакався.
— Ну ж бо, — сказав я, беручи його велосипед, — я відвезу тебе додому.
Але він учепився за кермо.
— Ні, — ридав він, — не треба! Я не хочу, щоб мама почула про це. Або тато. Їм не можна чути цього, їм не можна.
— Джоше, — я присів знову біля нього, поклавши свою руку на сідло його велосипеда, — нічого страшного. Це не так уже й погано. Ми розберемося. Чесно. Це — не кінець світу.
Від цього він зовсім завив.
— Ви не розумієте. Мама ніколи не пробачить мені…
— Та пробачить, звичайно! — Я стримав сміх. — Ну посердиться трохи, не сумніваюся, але ти нічого жахливого не зробив, не зробив нікому боляче…
Плечі в нього трусилися.
— Містере Таунсенде, ви не розумієте. Ви не розумієте, що я зробив!
Зрештою я взяв його у відділок. Я не міг придумати, що ще зробити, він би не дав мені відвезти його додому, а я не міг залишити його край дороги в такому стані. Я посадив його в кабінеті, в глибині, і заварив йому чаю, потім послав Каллі за печивом.
— Ви не можете говорити з ним, сер, — стривожено сказала Каллі. — Без супроводу дорослих не можна!
— Це не допит, — відповів я роздратовано. — Він злякався, і він ще не хоче йти додому.
Від цих слів на мене накотили спогади: «Він злякався, і він не хоче йти додому…» Я був молодший за Джоша, мені було всього шість років, і поліціянтка тримала мене за руку. Я так і не знаю, які з моїх спогадів реальні — я чув так багато історій про той час, з багатьох різних джерел, що важко відрізнити пам’ять від міфу. Але в цьому спогаді я тремтів від страху, і біля мене була поліціянтка, міцна й спокійна, вона пригортала мене до себе, немов захищаючи, а чоловіки говорили над моєю головою. «Він злякався, і він не хоче йти додому», — сказала вона. «Ви зможете взяти його до себе, Джинні? — запитав мій батько. — Зможете?» Точно. Джинні. Констебль Сейдж.
Дзвінок мого телефона повернув мене до тями.
— Сер!
Це була Ерін.
— Сусід з іншого боку побачив дівчинку, що біжить у протилежному напрямку. Підліток, довге волосся, джинсові шорти й біла футболка.
— Ліна. Звичайно.
— Дуже схоже. Ви хочете, щоб я пішла й забрала її?
— Поки що залиште її, — сказав я. — З неї уже досить усього. Вдалося вийти на власника — Гендерсона?
— Поки що ні. Я телефонувала, але одразу виводить на голосове повідомлення. Коли я говорила з ним раніше, він казав щось про наречену, але в мене немає її номера. Може, вони вже в літаку.
Я приніс Джошеві чашку чаю.
— Ось дивися, — сказав я йому, — нам треба зв’язатися з твоїми батьками. Мені просто потрібно дати їм знати, що ти тут, що в тебе все гаразд, добре? Я не маю казати їм жодних подробиць, принаймні зараз не буду, я просто скажу їм, що ти був засмучений, а я привів тебе сюди поговорити. Це тобі підходить?
Він кивнув.
— І тоді ти зможеш сказати мені, що тебе так засмутило, і ми звідти й почнемо.
Він знову кивнув.
— Але в якийсь момент ти все-таки поясниш мені цю історію з будинком.
Джош попивав чай, іноді гикаючи; він ще не зовсім оговтався від того сплеску емоцій. Він міцно тримав кухоль двома руками й ворушив губами, намагаючись дібрати слова. Зрештою він подивився на мене.