Воно вже сиділо в будинку. Воно було там. Зовні не було нічого страшного — небезпека була всередині. Вона чекала, і чекала там увесь час, відколи він прийшов додому.
Зрештою для Енн це був не страх, а провина. Це було знання, холодне й тверде, немов камінь зі струмка, знання про те, чого вона бажала, що дозволяла собі вночі уві сні, коли справжній кошмар її життя підступав занадто близько. Кошмаром був він, який лежав поруч із нею в ліжку чи сидів біля вогню, не роззуваючись, зі склянкою в руці. Кошмар, коли вона вловила його погляд на собі й побачила таку люту відразу на його обличчі, ніби вона сама була фізично потворна. Це стосувалося не тільки її, вона це знала. Так він ставився до всіх жінок, усіх дітей, усіх старих, до кожного, хто не долучився до боротьби. Проте було боляче бачити, відчувати — чимдалі сильніше й чіткіше за все, що вона будь-коли відчувала у житті — силу його ненависті.
Вона, щоправда, не могла сказати, що вона не заслужила на це, чи не так?
Кошмар був справжнім, він жив у її будинку, але причиною став саме сон, який переслідував її, сон, що вона дозволяла собі жадати його здійснення. Уві сні вона була сама в домі; це було влітку 1915 року, і він щойно пішов. Уві сні стояв вечір, світло щойно відходило за схили по той бік річки, у кутках будинку загусала темрява — і лунав стук у двері. Там чекає чоловік у формі, і він вручає їй телеграму, з якої вона дізнається, що її чоловік уже ніколи не повернеться. Коли вона мріяла про це, їй було однаково, як це сталося. Байдуже, чи він помер як герой, рятуючи товариша, чи як боягуз, тікаючи від ворога. Їй було однаково — головне, що він був мертвий.
Так було б для неї легше. Це була правда, чи не так? Так чому б йому її не ненавидіти? Якби він помер там, вона б оплакувала його, люди співчували б їй: її мати, її друзі, його брати (якщо ще лишилися). Вони допомогли б, згуртувалися навколо неї, і вона пройшла б крізь це горе. Вона сумувала б за ним тривалий час, але той час добіг би кінця. Їй було б дев’ятнадцять, двадцять, двадцять один — і все життя було б у неї попереду.
Він справедливо ненавидів її. Три роки, майже три роки був він там, тонув у лайні й крові людей, яким прикурював цигарки, і тепер вона бажає, щоб він ніколи не повертався, вона прокляла той день, коли не прийшла телеграма.
Вона кохала його, коли їй було п’ятнадцять років, не пам’ятала, яким було життя до нього. Йому було вісімнадцять, коли почалася війна, і дев’ятнадцять, коли його забрали, і він повернувся значно старшим — не на кілька місяців, а на роки, десятиліття, століття.
Коли він повернувся вперше, він, однак, ще був самим собою. Він плакав уночі, тремтів, як у лихоманці. Він казав їй, що він не може повернутися, що йому дуже страшно. У ніч перед поверненням вона знайшла його біля річки й потягла додому. (Не слід їй було цього робити. Вона повинна була відпустити його тоді.) З її боку зупиняти його було егоїстично. Тепер поглянь, що вийшло.
Другий раз, коли він прийшов додому, уже не плакав. Він був мовчазний, замкнений, майже не дивився на неї, хіба що скоса, з-під опущених повік — і ніколи не дивився, коли вони були в ліжку. Він просто валив її і не зупинявся навіть тоді, коли вона благала, навіть коли в неї йшла кров. Він ненавидів її тоді, уже її ненавидів; вона спочатку цього не помічала, але коли вона розповіла йому, як їй шкода, що з тими дівчатами у в’язниці так погано поводяться, про тих, хто свідомо відмовився від служби й таке інше — ударив її по обличчю, плюнув на неї і назвав зрадницею і бляддю.
Третій раз, коли він прийшов додому, це взагалі був не він.
І вона знала, що він ніколи вже не повернеться. Від того, ким він був, нічого не лишилося. І вона не могла піти, не могла піти і закохатися в когось іще, бо нікого, крім нього, не знала — і тепер не стало і його… Не стало — а проте він все ще сидів біля вогню у чоботях і пив, і пив, і дивився на неї, як на ворога, і вона бажала йому смерті.
Хіба це життя?
Енн хотілося б, аби був якийсь інший спосіб. Вона хотіла б знати ті таємниці, що їх знали інші, але Ліббі Сітон давно загинула й забрала їх під воду. Енн знала про такі речі, звичайно ж, як більшість селянок. Знала, які гриби збирати, а які не брати, вони знала й про прекрасну даму — беладонну, яку ніколи-ніколи не можна чіпати. Енн знала, де ця рослина росте в лісі, але й знала, як вона діє, і не хотіла, щоб він відійшов так.