Чому «Л. С.»? Чому Ліббі Сітон? Чому зациклюватися на ній? Ліббі була безневинною юнкою, її потягли у воду чоловіки, які ненавиділи жінок, зваливши на неї провину за те, що самі зробили. Але ж Ліна вважає, ти пішла туди з власної волі, то чому ж Ліббі? Чому «Л. С.»?
Загорнувшись у рушник, я почалапала коридором до твоєї спальні. Там було наче так само, як раніше, тільки змінився запах у повітрі. Щось солодке — не твої парфуми, інше. Щось аж нудне, важке, схоже на відцвілі троянди. Шухляда біля ліжка була засунута, і коли я її переглянула — усе було, як і раніше, лише з одним винятком. Твоя запальничка з ініціалами Ліббі зникла. Хтось був у кімнаті. Хтось узяв її.
Я повернулася до ванни, знову вмилася, витерла літери на дзеркалі — і тут побачила, як ти стоїш позаду мене, з точно таким самим спантеличеним виразом обличчя. Я озирнулася — і Ліна підняла руки, наче захищаючись.
— Господи, Джуліє, охолоньте. Що з вами робиться?
Я похитала головою.
— Я просто… Я просто…
— Просто що? — Вона закотила очі.
— Мені потрібне повітря…
Але на першій сходинці я мало не скрикнула знову: біля хвіртки були жінки — дві, у чорному, зігнуті, якось наче переплетені. Одна з них подивилася на мене. Це була Луїза Віттекер, мати дівчинки, яка померла. Вона вирвалася від іншої, буркнувши:
— Облиш мене! Дай мені спокій! Не підходь до мене!
Інша махнула рукою їй — чи, може, мені? Потім вона розвернулася й повільно побрела провулком.
— Ах ти ж психована! — кинула їй услід Луїза, підходячи. — Вона небезпечна, ця Сейдж. Не спілкуйтеся з нею, я вам кажу. Не пускайте її на поріг! Вона брехунка й шахрайка, їй тільки й треба, що гроші, — віддихалася, похмуро зиркнула на мене. — Добре. Ви маєте настільки жахливий вигляд, як я себе почуваю.
Я відкрила рота й закрила його знову.
— Чи ваша племінниця вдома?
Я повела її в дім.
— Я її зараз приведу, — сказала я, але Луїза вже стояла під сходами й кликала Ліну.
Потім вона зайшла на кухню і сіла за стіл, чекаючи.
За деякий час з’явилася Ліна. Її постійний вираз обличчя, такий як у тебе, — поєднання зарозумілості й нудьги — зник. Вона зустріла Луїзу покірно, хоча я навіть не впевнена, що Луїза це помітила, бо дивилася не на Ліну — а на стіну перед собою, на дерев’яне сердечко на полиці.
Ліна сіла за стіл, підняла руки, щоб зібрати волосся у вузол на потилиці. Вона злегка звела підборіддя, ніби вже готувалася до чогось, до розпитувань. До допиту. Мене, мабуть, ніхто не помічав — вони практично не звертали на мене уваги, але я залишилася на кухні. Я стала біля куховарського столу, не розслабившись, а навшпиньки — готова за потреби втрутитися.
Луїза повільно кліпнула, і її погляд нарешті зупинився на Ліні, яка витримала його якусь секунду, а потім опустила очі.
— Мені шкода, місіс Віттекер. Мені дуже шкода.
Луїза нічого не сказала. Сльози текли зморшками на її обличчі, руслами, що їх розмило за багато місяців безутішне горе.
— Мені дуже шкода, — повторила Ліна. Вона тепер теж плакала, волосся у неї розпустилося знову, і вона мотала його на пальці, як маленька дівчинка.
— Цікаво, чи ти коли-небудь дізнаєшся, — сказала нарешті Луїза, — як це — зрозуміти, що не знаєш своєї дитини, — вона глибоко, судомно вдихнула. — У мене є всі її речі. Її одяг, її книжки, її музика. Фотографії, які вона берегла. Я знаю її друзів і людей, якими вона захоплювалася, я знала, що вона любить. Але це була не вона. Тому що я не знала, кого вона кохала. У неї було життя — ціле життя — якого я не знала. Найважливіша частина її — а я її не знала!
Ліна спробувала щось сказати, але Луїза вела далі.
— Річ у тому, Ліно, що ти могла б допомогти мені. Ти могла б сказати мені про це. Ти могла б сказати мені, щойно дізналася. Ти могли б прийти до мене й сказати мені: вашу дочку затягло у щось таке, над чим вона не владна, у те, що — ти знала, ти мала знати — що врешті стане шкідливим, небезпечним для неї.
— Але я не могла… Не могла… — знов-таки Ліна намагалася щось сказати, а Луїза знову їй цього не дала.
— Навіть якщо ти була досить сліпою, чи дурною, чи легковажною, щоб не зрозуміти, скільки проблем цим наживаєш, ти ще могла б допомогти мені. Могла б прийти до мене після того, як вона загинула, і сказати: це не ви щось не те зробили чи не зробили. Це не ваша вина, не вина вашого чоловіка. Ти могла б допомогти нам припинити зводити себе з розуму. Але ти цього не зробила. Ти вирішила цього не робити. За цей весь час ти нічого не сказала. Увесь цей час ти… І що ще гірше, навіть гірше, ніж це, ти дозволила, щоб йому… — її голос зірвався майже на вереск, а потім розвіявся у повітрі, як дим.