Чи про затон. Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула, пишеш ти, але ж у тебе дуже вибіркова пам’ять, Нел! Я досі відчуваю твою руку на своїй потилиці, досі пам’ятаю боротьбу з тобою, жах легенів без повітря, холодну паніку, коли, навіть у тому дурному, безнадійному, п’яному ступорі я розуміла, що зараз потону. Ти потримала мене там, Нел.
Недовго. Ти передумала. Схопивши мене за шию, ти витягла мене на берег, але я завжди знала, що ти якусь хвилю хотіла залишити мене там.
Ти сказала мені ніколи не говорити про це, узяла з мене обіцянку, заради мами, і тому я тимчасово не згадувала про це. Напевно, я завжди думала, що колись настане день, у далекому майбутньому, коли ми будемо старими, ти змінишся — і тоді ти пошкодуєш про це, і ми повернемося до того. Поговоримо про те, що трапилося, про те, що я зробила, що ти зробила, про те, що ти сказала, і як дійшло до такого, що ми зненавиділи одна одну. Але ти ніколи не просила вибачення. І ти так і не пояснила мені, як ти могла отак ставитися до мене, молодшої сестри. Ти так і не змінилася, а просто пішла й померла — і в мене наче серце вирване з грудей.
Я хочу, так відчайдушно хочу побачити тебе знову.
Я чекала на Ліну, поки, геть виснажена, я врешті лягла спати. У мене було таке безсоння, відколи я повернулася до цього місця — і ось воно мене наздогнало. Я впала, занурюючись у сон і спливаючи на його поверхню, доки почула, що внизу відчинилися двері, потім — як Ліна підіймається сходами. Я чула, як вона заходить до кімнати, вмикає музику, настільки голосно, що я почула, як якась жінка співала:
Я знову повільно занурювалася в сон. Коли я знову прокинулася, музика ще грала — ту саму пісню, уже голосніше. Я хотіла, щоб вона її вимкнула, страшенно хотіла, але я не могла, не мала сил встати з ліжка. Я гадала, чи насправді прокинулася зовсім, бо якщо я не сплю, то що так тисне мені на грудях, так давить на мене? Я не могла дихати, не могла рухатись, але я чула жіночий голос чітко й ясно, що досі співав:
Раптом вага зникла — і я, розлючена, піднялася з ліжка. Я, спотикаючись, висунулася в коридор і крикнула Ліні, щоб прикрутила звук. Я кинулася до її дверей і смикнула ручку. Двері відчинилися. У кімнаті не було нікого. Горіло світло, вікна були відчинені, у попільничці лежали цигарки, біля порожнього ліжка — склянка. Музика, здавалося, лунала дедалі голосніше, у голові в мене гупало, щелепа боліла, а я продовжувала кричати, хоч навколо не було нікого. Я знайшла айпод — і вимкнула його, і нарешті мені стало чути тільки власне дихання і стукіт крові у вухах.
Я повернулася в свою кімнату і знову зателефонувала Ліні; відповіді не було, тож я спробувала зв’язатися із Шоном Таунсендом, але виклик пішов на голосову пошту. На першому поверсі вхідні двері були замкнені, усе світло ввімкнене. Я стала ходити з кімнати в кімнату, зазираючи почергово в кожну, хитаючись, мов п’яна, мов під наркотиками. Я лягла на підвіконня, де колись сиділа й читала книжки з матір’ю, на якому двадцять два роки тому твій хлопець зґвалтував мене — і знову заснула.
Мені снилося, що вода підіймається. Я нагорі, у спальні батьків. Я лежу в ліжку поруч із Роббі. Надворі шумить дощ, річка здіймається, і чомусь розумію, що внизу будинок затоплений. Спочатку повільно, тільки цівка води просочується під двері, а потім швидше — вона відчиняє двері й вікна, брудна вода ллється у будинок, накочується на сходи. Чомусь я бачу вітальню, занурену в каламутну зелень — річка заявляє свої права на будинок, вода сягає горла «Пса», який тоне, тільки тепер він уже не намальований, а справжній. Його очі білі й великі від паніки, і він бореться за своє життя. Я намагаюся встати, щоб спуститися вниз, щоб врятувати його, але Роббі не пускає мене, тягне мене за волосся.
Я прокинулася з того страхіття у паніці. Перевірила свій телефон, уже минула третя година ночі. Мені чулися якісь рухи по всьому будинку. Ліна була вдома. Дякувати Богові. Я чула, як вона спускається сходами, як ляскають її капці. Вона зупинилася, стала у дверях, і проти світла темнів її силует.