Автосалон був у напівзруйнованій частині міста, під залізничним мостом. Зловісне місце. На той час, коли я приїхала, я вже не була така хоробра. Мої руки тремтіли, коли я тяглася перемкнути передачу або натиснути перемикач індикатора, у роті вже стояв смак жовчі, а не крові. Я намагалася зосередитися на тому, що я маю зробити — знайти Ліну, зробити, щоб Ліна була в безпеці — але вся моя енергія йшла на те, щоби прогнати геть спогади, які я півжиття не випускала на поверхню, спогади, які тепер підіймалися, немов тріски у воді.
Я припаркувалася через дорогу від салону. На вулиці стояв чоловік, курив цигарку — молодший, не Кеннон. Я вийшла з машини і на неслухняних ногах перейшла дорогу, щоб поговорити з ним.
— Я сподівалася поговорити з Робертом Кенноном? — сказала я.
— А, про движок, так? — сказав він, показуючи на машину позаду мене. — Можете просто принести його…
— Ні, не про це. Мені потрібно поговорити… Чи він тут?
— Це не про двигун? Ну, то він у кабінеті, — сказав він, хитнувши головою назад. — Заходьте, якщо хочете.
Я заглянула в печерну темряву, і в мене стиснуло шлунок.
— Ні, — сказала я так твердо, як могла. — Я б воліла поговорити з ним тут.
Він цикнув зубом і викинув недопалок на вулицю.
— Ну то як собі хочете, — сказав він, і неквапом зайшов досередини.
Я засунула руку в кишеню і зрозуміла, що телефон у мене в сумці, а та досі на пасажирському сидінні. Я зібралася йти назад, знаючи, що якщо я це зроблю, то вже не повернуся, якщо опинюся у безпеці на водійському сидінні — то втрачу всі рештки мужності, увімкну двигун і поїду.
— Чим я можу вам допомогти? — тут я застигла на місці. — Хочете чогось, кралечко?
Я озирнулася — і там був він, ще потворніший, ніж у день похорону. Його обличчя стало важким, якимось винуватим, ніс — багряним із синіми прожилками, які розходилися на щоки, як русла річок. Його хода була знайома, корабельна — він перевальцем підійшов до мене.
— Я, напевно, вас знаю?
— Ви Роберт Кеннон? — запитала я.
— Так, — сказав він. — Я Роббі.
На якусь хвилю мені стало його шкода. Він досі використовує зменшувальне ім’я. Роббі — це ім’я дитини, ім’я маленького хлопчика, який бігає в саду і лазить по деревах. Так не можуть звати товстого невдаху, банкрута із зачуханого автосалону на гівняному районі. Він зробив ще крок у мій бік, і я відчула його запах — запах тіла і випивки, і весь жаль розвіявся, коли моє тіло згадало відчуття його, як він навалився не мене, не даючи дихати.
— Послухайте, любонько, я дуже зайнятий, — сказав він. Мої руки стиснулися в кулаки.
— Вона тут? — запитала я.
— Яка «вона»? — Він насупився, потім закотив очі й поліз у кишеню джинсів за цигарками. — Ах ти ж бля, ви часом не подруга Шеллі, ні? Бо я її старому казав, що не бачив тут цю шляйку вже кілька тижнів, тож якщо ви про неї, то можете піти погуляти, ага?
— Ліна Ебботт! — сказала я, скорше навіть просичала. — Вона тут?
Він закурив цигарку. У його тьмяних карих очах щось зблиснуло.
— Ви шукаєте… кого тепер? Дівчинку Нел Ебботт? А ви хто? — він роззирнувся. — А чому ви думаєте, що дівчинка Нел тут?
Він не прикидався. Він був занадто дурним, щоб брехати, це було очевидно. Він не знав, де Ліна. Він не знав, хто вона. Я зібралася йти. Що довше я стоятиму тут, то цікавіше йому буде. То більше я викажу.
— Тримайтеся, — сказав він, поклавши руку мені на плече, і я розвернувся, відштовхнувши його подалі.
— Гей, помаленьку! — сказав він, піднявши руки, роззираючись на всі боки, ніби шукаючи підтримки. — Що таке? Та ти… — Він примружився. — Я бачив — ти була на похороні.
І до нього нарешті дійшло.
— Джулія? — Його обличчя розпливлося в усмішці. — Джуліє! Ах ти ж чорт. Я тебе й не впізнав… — він окинув мене поглядом з голови до п’ят. — Джулія. Ти б хоч сказала!
Він запросив мене на чай. Я розреготалася, не могла зупинитися, я сміялася, аж сльози потекли по обличчю, і він стояв, спочатку трохи підсміюючись зі мною, а потім його непевні веселощі вичерпалися, і він стояв похмурий, нічого не розумів і просто дивився на мене.
— Та що ж таке? — роздратовано запитав він.
Я витерла очі тильним боком долоні.