У будинку пахло погано, брудно: він не виніс сміття перед від’їздом чи що. Якийсь час я просто стояла в кухні й світила собі телефоном, але потім вирішила ввімкнути світло: його ж усе одно не видно з дороги, а навіть якщо сусіди побачать, то просто подумають, що він повернувся.
Там пахло брудно, бо там і було брудно. Справді гидко: посуду навалено в раковині, пакети з-під готової їжі, до яких десь іще та їжа налипла, усе в якомусь жиру. І дофігіща пляшок з-під червоного вина у смітнику. Я зовсім не такого очікувала. Подивившись на нього в школі — завжди дуже акуратно одягнений, нігті чисті, пострижені — я думала, що він такий собі педант.
Я пройшла до вітальні й посвітила навколо телефоном — тут уже я не вмикала світло, бо ці вікна видно з дороги. Усе було таке звичайне. Дешеві меблі, купа книг і компакт-дисків, картинок на стінах нема. Усе звичайне, брудне, жалюгідне.
Нагорі було ще гірше. У спальні тхнуло. Ліжко незастелене, шафи відчинені, і знову ж таки погано пахло — не так, як унизу, а кисло, потом, наче хворою твариною. Я відчинила вікно, запнула штори й увімкнула лампу. Тут було навіть кошмарніше, ніж унизу: здавалося, тут живе хтось старий: ці потворні жовті стіни, коричневі штори, одяг і папери на підлозі. Я висунула шухляду — і там були затички для вух і кусачки для нігтів. У нижній шухляді — презервативи, змазка й пухнасті наручники.
Мені стало погано. Я сіла на ліжко, а потім помітила, що простирадло трохи з’їхало з матраца на іншому боці — а на ньому коричнева пляма. Я відчула, що зараз справді блюватиму. Це було боляче, фізично боляче, щоб думати про Кейті тут із ним, у цій жахливій кімнаті, у цьому огидному будинку. Я вже зібралася піти. Це взагалі була дурна ідея — піти туди без плану. Я вимкнула світло, спустилася, і вже майже була біля дверей, коли почула шум надворі, кроки на доріжці. А потім двері відчинилися — і він був там. Він мав кепський вигляд, обличчя та очі червоні, рот відкритий. Я просто кинулася на нього. Я хотіла видряпати йому очі з цієї потворної пики, я хотіла почути його крик.
Не знаю, що тоді сталося. Він, здається, упав, а я стояла на колінах, і тут щось ковзнуло по підлозі до мене. Щось металеве, як ключ. Я потяглася до тої речі й виявила, що воно не колюче, а гладеньке. Кругле. Срібне коло з чорним оніксом-застібкою. Я покрутила його в руці. Я чула дико голосне цокання годинника на кухні й дихання Марка.
— Ліно! — сказав він, і я підняла очі й зустрілася з ним поглядом: він боявся. Я звелася на ноги. — Ліно! — сказав він знову і зробив крок у мій бік. Я відчула, що усміхаюся, бо краєм ока помітила ще одну сріблясту річ, гостру, і я точно знала, що зроблю далі. Я вдихну, зберуся з духом, і почекаю, коли він знову вимовить моє ім’я — а тоді візьму оці ножиці зі столу, і вжену йому в шияку!
— Ліно, — сказав він і потягнувся до мене, а тоді все сталося дуже швидко. Я схопила ножиці, кинулася на нього, але він, сука, вищий за мене, ще й руки виставив, то я, мабуть, промахнулася, так? Тому що він не здох, він за кермом, а я валяюся тут з ґулею на голові.
Я почала кричати — це тупо, бо, серйозно, хто мене почує? Машина, схоже, летіла на всю, але я все одно закричала: «Випусти мене, випусти мене, ти, тупий виродку!» Я била кулаками по металевому капоті над собою, кричала на все горло, а потім раптом — бах! Машина зупинилася, я налетіла на стінку багажника, і потім дозволила собі поплакати.
Це був не просто біль. Я чомусь усе думала про ті вікна, що ми з Джошем розгатили, і про те, як це засмутило б Кейті. Вона не стерпіла би цього всього: і що її брат розказав правду після кількох місяців брехні, і того, що мені так боляче, але найбільше її розлютять оці розбиті вікна, тому що саме цього вона боялася. Розбиті вікна, напис «педофіл» на стінах, лайно в поштовій скриньці, журналісти під школою, плювки й удари людей…
Я плакала від болю, і я плакала, тому що мені було шкода Кейті, тому що це розбило б її серце. Але знаєш що, Кей? — я зловила себе на тому, що шепочу щось до Кейті, як божевільна, як Джулія сама до себе в темряві. Пробач, він на це не заслуговує! Я тепер можу сказати — оце зараз, коли тебе нема, а я лежу в багажнику його автомобіля, і з рота в мене йде кров, і голова розбита, так я тобі скажу категорично: Марк Гендерсон не заслуговує на те, щоб його цькували чи били. Він заслуговує на гірше. Я знаю, що ти кохала його, але він не тільки зруйнував твоє життя, він зруйнував і моє теж. Він убив мою матір.