Але коли я знову лягла, то вже була впевнена, що почула рипіння сходів, кроки, повільні й рівні, у коридорі. Я сіла, випросталася, учепившись за край ванни. Знову рипіння. Дверна ручка повертається.
— Ліна? — гукнула я, і голос мій прозвучав по-дитячому, пронизливо, тонко. — Ліно, це ти?
У відповідь — тиша задзвеніла у вухах, і в ній мені почулися голоси.
Твій голос. Як по телефону, як той перший дзвінок. Після нашої сварки на поминках, коли ти поставила оте страшне запитання. Невдовзі після того — може, за тиждень-два — ти зателефонувала пізно вночі й залишила мені повідомлення. Ти була заплакана, твої слова невиразні, голос був ледь чутний. Ти сказала, що хочеш повернутися до Бекфорда, що збираєшся зустріти давнього друга. Ти мала поговорити з кимось, а я тобі нічим не допомогла. Я не думала про це тоді, мені було байдуже.
Тільки тепер я зрозуміла — і здригнулася, незважаючи на теплу воду. Увесь цей час я звинувачувала тебе, а все мало бути навпаки. Ти повернулася побачитися з давнім другом. Ти шукала розради, бо я відцуралася тебе, не хотіла говорити з тобою. І ти пішла до нього. Я підвела тебе, і підводила далі. Я сіла, міцно обхопивши руками коліна, і хвилі горя просто накочувалися на мене: я підвела тебе, я зробила тобі боляче, — а зовсім мене вбиває те, що ти так і не дізналася, чому. Ти все життя намагалася зрозуміти, чому я так ненавиділа тебе, а я тільки й мала, що розказати тобі, що сталося. Тільки й мала, що відповісти на твій дзвінок. А тепер уже пізно.
Почувся інший звук, голосніший — рипіння, шурхіт — і це вже була не фантазія. Хтось ходив будинком. Я вилізла з ванни, вдягнулася якомога тихіше. Це Ліна, казала я собі. Це вона. Це Ліна. Я прокралася верхніми кімнатами, але там не було нікого, у кожному дзеркалі моє перелякане обличчя перекривляє мене. Це не Ліна. Не Ліна.
Та це ж мала бути вона, але де ж? Мабуть, у кухні, напевно, голодна — я піду вниз, знайду її там, коли вона запхне голову в холодильник. Я навшпиньки спустилася сходами, пройшлася коридором, повз двері вітальні. І там краєм ока я побачила оте. Тінь. Фігуру. Хтось сидів на вікні.
Можливо все. Коли ви чуєте цокіт копит, то виглядаєте коня, але не можна скидати з рахунку й зебру. Ні, не можна. Саме тому, коли Шон узяв Келлі оглянути місце події в будинку Гендерсона, мене послали поговорити з Луїзою Віттекер про те «протистояння», яке в неї було з Ліною щойно перед зникненням дівчинки.
Коли я прийшла до Віттекерів, відчинив Джош — напевно, він так завжди робить. І теж, здається, як завжди, він стривожився, коли побачив мене.
— Що сталося? — запитав він. — Ліну знайшли?
Я похитала головою.
— Ще ні. Але не хвилюйся…
Він відвернувся від мене, його плечі опустилися. Я пішла за ним у будинок. Під сходами він повернув до мене обличчя.
— Це вона через маму втекла? — запитав він, почервонівши.
— Чому ти про це питаєш, Джоше?
— Через мою маму їй погано, — відповів він похмуро. — Тепер, коли Ліниної мами не стало, вона звинувачує Ліну в усьому. Це нерозумно. Це така ж моя вина, як і її, але вона звинувачує її в усьому. І тепер Ліна пішла, — сказав він, підвищивши голос. — Вона пішла!
— З ким ти розмовляєш, Джоше? — гукнула згори Луїза. Син на це нічого не сказав, так що відповіла я.
— Це я, місіс Віттекер. Сержант Морґан. Можна, я підійду до вас?
Луїза була вдягнена в сірий спортивний костюм, який бачив кращі дні. Її волосся було зібране ззаду, обличчя потемніле.
— Він злий на мене, — сказала вона замість привітання. — Він звинувачує мене в тому, що Ліна втекла. Він вважає, що це я винна.
Я піднялася до неї сходами.
— Він звинувачує мене, я звинувачую Нел, я звинувачую Ліну, і отак по колу й ходимо.
Я зупинилася у дверях спальні. У кімнаті не було нічого, крім порожнього, без постелі, ліжка, порожньої шафи. На бузкових стінах лишалися сліди квапливо відліпленої липкої стрічки. Луїза втомлено всміхнулася.
— Заходьте, я майже закінчила.
Вона опустилася на коліна, повертаючись до тої справи, яку я, напевно, перервала: вона складала книжки в картонні коробки. Я присіла поруч із нею, щоб допомогти, але не встигла я взяти першу книжку, як вона твердо зупинила мене.
— Ні, дякую. Я воліла б зробити це сама.
Я встала.
— Я не хочу бути неввічливою, — сказала вона. — Я просто не хочу, щоб інші люди торкалися її речей. Це нерозумно, чи не так? — сказала вона, дивлячись на мене блискучими очима. — Але я хочу, щоб їх не займав ніхто, крім неї. Я хочу, аби щось лишилося від неї на обкладинках, на постелі, на гребінці… — вона зупинилася і зробила глибокий вдих. — Я, здається, не дуже рухаюся вперед. Ні йду вперед, ні залишаю щось позаду…