Я похитав головою.
— Мені дуже шкода, але я небагато можу вам зараз розповісти. Ми, однак, не вважаємо, що він постраждав. Нам просто потрібно знайти його, нам потрібно поговорити з ним про дещо. Ви не знаєте, куди він міг би піти, чи не так? Якщо йому потрібно сховатися? Батьки, друзі в цьому районі?..
Вона насупилася.
— Це не про ту мертву жінку йдеться? Я читала в газетах — тиждень чи два тому. Я маю на увазі… він не був… це не та жінка, з якою він зустрічався, ні?
— Ні, не вона. Це не має нічого спільного з ним.
— О, добре, — з полегшенням сказала вона. — Я маю на увазі, вона була б трохи застара для нього, чи не так?
— Чому ви так говорите? Йому подобалися молодші?
Трейсі зніяковіла.
— Ні, я маю на увазі… що значить, молодші? Тій жінці ж за сорок було, так? Маркові немає ще тридцяти, так що…
— Добре.
— Ви дійсно не можете сказати мені, що відбувається? — знову спитала вона.
— Марк ніколи не поводився по-насильницьки з вами, він ніколи не втрачав самовладання, щось таке?
— Що? Боже мій, ні. Ніколи. — Вона відкинулася на спинку крісла, насупилася. — Хтось його в чомусь звинувачував? Він же не такий. Він егоїст, без сумніву, але він не погана людина, не настільки погана.
Я провів її до машини, де чекали люди у формі, щоб відвезти її додому, гадаючи, у чому ж Марк Гендерсон був поганий, і про те, чи зумів він переконати себе, що кохання його в усьому виправдовує.
— Ви питали про те, куди б він міг піти, — сказала мені Трейсі, коли ми дісталися до машини. — Важко сказати, не знаючи контексту, але одне місце спадає мені на думку. Ми — ну, мій тато — маємо хату на узбережжі. Ми з Марком трохи їздили туди на вихідні. Воно абсолютно відлюдне, нікого навколо. Марк завжди казав, що це ідеальне місце для втечі.
— Воно не зайняте, це місце?
— Воно не дуже використовується. Ми зазвичай ховали ключ під горщиком із квітами, але на початку цього року ми виявили, що хтось використовував його без дозволу — там якісь чашки стояли не наші, сміття не було винесене тощо — то ми тоді ключ забрали.
— Коли це сталося в останній раз? Коли хтось востаннє використовував його, не спитавши? — Вона насупилася.
— О Боже. Та зовсім недавно. Може, у квітні? Так, у квітні. На Великдень.
— А де саме це місце?
— Гоуїк, — сказала вона. — Крихітне село, нічого особливого там немає. Просто понад узбережжям за Крестером.
Він вибачився, коли випустив мене з багажника.
— Вибач, Ліно, але що я міг зробити?
Я почала реготати, але він сказав мені заткнутися, стиснув кулак, і я подумала, що він збирається врізати мені знову, так що заткнулася.
Ми були біля будинку на березі моря — просто один-єдиний будинок, сам собою, просто на скелі, із садом, муром і таким, як ото в пабах буває, столиком надворі. Будинок, схоже, під замком, навколо не було нікого. Звідти, де я стояла, було видно ще одну будівлю неподалік, а стояли вони при простій ґрунтівці. Я не чула нічого: ні машин, нічого подібного, тільки чайки й хвиля б’є об скелю.
— Немає сенсу кричати, — сказав він, неначе прочитав мої думки. Потім узяв мене за руку, повів мене до столу і дав серветку, щоб витерти рот.
— У тебе все будете гаразд, — сказав він.
— Та ну? — відказала я, але він просто відвернувся. Ми довго просто сиділи там, пліч-о-пліч, і він поступово відпускав мою руку, його дихання сповільнювалося. Я не виривалася. Ще немає сенсу боротися. Ще рано. Я була налякана, мої ноги тремтіли, як не знаю що, під столом, і я не могла їх зупинити. Але я насправді відчувала, що це добре, що це корисно. Я відчувала себе сильною, як тоді, коли він зустрів мене в будинку і ми билися. Так, добре, він виграв, але тільки тому, що я не пішла на вбивство одразу, тільки тому, що я не була впевнена, з ким маю справу. Це тільки перший раунд. Якщо він думає, що мене переміг, то на нього чекає сюрприз.
Якби він знав, що я відчувала, що я пережила, не думаю, що він тримав би мене за руку. Думаю, що він утік би нафіг, світ за очі!
Я закусила губу. Відчула свіжу кров на язику, і мені сподобалося, від того було добре. Мені сподобався металевий смак, сподобалося відчуття крові в роті, є чим плюнути на нього. Коли настане час. У мене було стільки запитань до нього, але я не знала, з чого почати, так що я просто сказала:
— Чому ви тримаєте мене? — Було справді важко володіти голосом, щоб не тремтів, не ламався, не показувати йому свого страху. Він нічого не сказав, то я й запитала знову: