Джинні гукнула її, і Лорен розвернулася, для годиться, сподіваючись, що вони підуть далі. Зазвичай вона була б рада погомоніти. Але її обличчя мало поганий вигляд, і вона не мала настрою це пояснювати.
Лорен пішла купатися. Вона була свідома того, що робить це востаннє: востаннє гуляє, востаннє курить, востаннє цілує синочка в бліде чоло, востаннє купається у річці (передостанній раз…) Пірнувши під воду, вона замислилася, чи так само воно буде, чи вона що-небудь відчуватиме. Вона гадала, куди поділася вся її сила боротися.
Першою біля річки опинилася Джинні. Вона була у відділку, дивилася з вікна на грозу, коли прийшов виклик: Патрік Таунсенд у паніці вигукував щось незв’язне, кричав щось у рацію про свою дружину. Про дружину і Затон Утоплениць. Коли Джинні опинилася там, хлопчик сидів, зіщулившись, під деревами. Спочатку вона подумала, що він спить, але коли він підняв голову, очі були широко розкриті й чорні.
— Шоне, — сказала вона, знімаючи пальто й накидаючи на нього. Він посинів від холоду в промоклій до нитки піжамі, його босі ноги були обліплені землею. — Що сталося?
— Мама у воді, — сказав він. — Я маю лишатися тут, його чекати.
— Кого? Батька? Де твій батько?
Шон виплутав худеньку руку з пальта й показав, і Джинні побачила Патріка, який вилазив на берег, тяжко дихаючи, схлипуючи, із перекривленим від болю обличчям.
Джинні підійшла до нього.
— Сер, я… «Швидка допомога» їде сюди, буде за чотири хвилини…
— Уже пізно, — сказав Патрік, хитаючи головою. — Я спізнився. Її не стало.
Прибули інші: парамедики, поліція, один-два старших детективи. Шон став на ноги; закутаний у пальто Джинні, як у накидку, він пригорнувся до батька.
— Не могли б ви взяти його додому? — сказав їй один з детективів. Хлопчик почав скиглити:
— Будь ласка! Не хочу. Не хочу йти!
Патрік сказав:
— Джинні, чи не могли б ви взяти його до себе? Він наляканий, і він не хоче повертатися додому.
Патрік присів у багнюці, пригорнув сина, прихилив до себе його голову, прошепотів щось йому на вухо. Уставши, хлопчик уже був спокійним і слухняним. Він дав руку Джинні й побіг поруч із нею, не озираючись.
Повернувшись до квартири, Джинні зняла з Шона все мокре. Вона загорнула його в ковдру й зробила йому тост із сиром. Шон їв тихо, обережно, нахиляючись над тарілкою, щоб не кришити. Доївши, він запитав:
— З мамою усе буде гаразд?
Джинні саме мила посуд.
— Тобі тепло, Шоне? — запитала вона.
— Нормально.
Джинні зробила чашку чаю і взяла кожному по два шматочки цукру.
— Ти не хочеш сказати мені, що сталося, Шоне? — запитала вона, і він похитав головою. — Ні? А як ви дісталися до річки? Зараз так грязько.
— Ми поїхали в машині, але я випав по дорозі, — сказав він.
— Гаразд. Тебе тато віз туди? Чи мама?
— Ми їхали всі разом, — сказав Шон.
— Усі?
Обличчя у Шона скривилося.
— Була гроза, коли я прокинувся, дуже шуміло, і були дивні звуки на кухні.
— Які дивні звуки?
— Як… як собака робить, коли йому сумно.
— Скавчить? — Шон кивнув. — Але у нас немає собаки, мені не дозволяють. Тато каже, що я не дбатиму про нього належно, і це буде просто ще одна йому робота. — Він надпив трохи чаю і витер очі. — Я не хотів бути сам у грозу. І тато посадив мене в машину.
— А мама?
Він насупився.
— Ну… Вона була в річці, і мені довелося чекати під деревами. Я не маю говорити про це.
— Що ти маєш на увазі, Шоне? Як це — не маєш говорити про це?