— Він вважає.
— Будь ласка, — сказала вона, — не могли б ви поговорити зі мною?
Мабуть, я відвернувся від неї, тому що вона поклала свою руку на мою. Я подивився і побачив срібні каблучки на пальці й браслет на руці з трохи потертими блакитними нігтями.
— Будь ласка, містере Таунсенде. Шоне. Я так давно хотіла поговорити з вами про це!
Вона знову всміхнулася. Її звертання до мене, пряме, майже інтимне, просто не дало мені відмовити їй. Я знав, що мені загрожує біда, що вона в біді — і таку пригоду я передчував усе своє доросле життя.
Я погодився розповісти їй, що пам’ятаю про ніч смерті моєї матері. Ми домовилися зустрітися в її будинку — у Млині. Я попросив її тримати цю зустріч у таємниці, бо це засмутило б мого батька, мою дружину. Вона здригнулася, почувши слово дружину, і знову всміхнулася — і ми обоє тоді зрозуміли, до чого йдеться. Коли я вперше пішов до неї поговорити — ми взагалі не говорили.
Тож мені довелося повернутися. І я повертався і повертався до неї, але й далі до розмови не доходило. Я проводив з нею годину чи дві, але йшов від неї з відчуттям, наче минуло кілька днів. Іноді я хвилювався, що мене занесло і я втратив відчуття часу. Інколи зі мною таке буває. Мій батько каже про це: «ти відсторонюєшся», ніби я це роблю навмисно, ніби я можу це контролювати, але це не так. Зі мною таке трапляється з дитинства: ось я тут, а тоді раз — і мене немає. Я це роблю не спеціально. Іноді, коли мене заносить, я розумію, що відбувається, й іноді я можу змусити себе повернутися — я сам давно цього навчився: я торкаюся шраму на зап’ясті. Це зазвичай спрацьовує. Не завжди.
Я не дійшов до того, щоб розповідати їй ту історію на початку цієї пригоди. Вона допитувалася, але я виявив, що вона, на щастя, легко переключається. Я уявляв собі, що вона закохається у мене, і що ми втечемо — вона, я і Ліна, ми б зірвалися з місця, залишили б це село, цю країну. Я уявляв собі, що я нарешті матиму право забути. Я уявляв, що Гелен за мною не плакатиме, що вона рухатиметься далі й швидко знайде когось, кому ближча її міцна доброчесність. Уявляв, що мій батько помре вві сні.
Вона поступово витягувала історію з мене, деталь за деталлю, і мені було ясно, що вона розчарована. Це не та історія, яку вона хотіла почути. Вона хотіла міфу, страшної історії, вона хотіла, щоб там був хлопчик, який дивився. Тоді я зрозумів: ходіння до мого батька було лише закускою, а я був основною стравою. Я повинен опинитися в серці її проекту, тому що так воно починалося для неї самої: спочатку Ліббі, потім я.
Вона витягла з мене таке, чого я не хотів їй казати. Я знав, що мушу зупинитися, але не міг. Я знав, що мене засмоктує туди, звідки я не вилізу. Я знав, що дію безрозсудно. Ми припинили бачитися на Млині, позаяк починалися шкільні канікули й Ліна часто бувала вдома. Натомість ми ходили на нашу дачу, до будинку Вордів: я знав, що це ризик, але готелю поблизу не було, то куди ж ми могли піти? Мені ніколи не спадало на думку, що я маю припинити бачитися з нею; тоді це здавалося неможливим.
Мій батько гуляє на світанку, так що я уявлення не маю, чого він там опинився удень. Але він там з’явився і побачив мою машину; він чекав за деревами, доки Нел пішла, а потім побив мене. Він повалив мене на землю і бив ногами в груди й плечі. Я згорнувся, захищаючи голову так, як я давно навчився. Я не чинив опору, бо знав, що він зупиниться, коли сам вважатиме за потрібне і коли знатиме, що я більше не витримаю.
Потім він забрав мої ключі й відвіз мене додому. Гелен шаленіла від люті: спочатку сердилася на мого батька через побиття, а потім на мене, коли він пояснив причину. Я ніколи не бачив, як вона сердиться, раніше такого не бачив. То був єдиний раз, коли бачив її у гніві, холодному й моторошному, і я почав уявляти собі, що вона може зробити, якщо схоче помститися. Я уявив, як вона пакує торби й іде, як звільняється зі школи, публічний скандал, гнів мого батька. Таку помсту з її боку я уявляв собі. Але я помилявся.
Я задихалася. Я ковтнула стільки повітря, скільки могла — і садонула йому ліктем під ребра. Його скрутило, але він і далі притискав мене до столу. Мене нудило від його гарячого дихання на обличчі.
— Занадто гарна для тебе, — не вгавала я, — вона була занадто гарна для тебе, занадто гарна, щоб ти її торкався, занадто гарна, щоб ти її їбав!.. Ти, гівна кусок, коштував їй життя! Не знаю, як ти взагалі можеш вставати зранку, іти на роботу, як ти можеш дивитися в очі її матері…