Він дер мені шию цвяхом, і я заплющила очі й приготувалася.
— Ти не уявляєш, як я страждав, — сказав він. — Поняття не маєш!
Тоді він хапонув мене за волосся і щосили смикнув, потім раптом відпустив так, що я гахнулася головою об стіл, і я нічого не змогла вдіяти: я заплакала.
Марк відпустив мене і встав. Відійшов на кілька кроків назад до іншого боку столу так, щоб добре бачити мене. Він стояв і дивився — і мені найдужче хотілося просто крізь землю провалитися. Що завгодно — тільки не оце: воно стоїть і дивиться, як я плачу. Я встала. Я ревла, як дитина, що загубила пустушку, і він почав говорити:
— Перестань! Перестань, Ліно. Ну не плач так. Не плач так. — І це було дивно, бо тоді він теж заплакав, і знову й знову повторював: — Ну не плач, Ліно, не плач…
Я зупинилася. Ми дивилися одне на одного всі в сльозах і шмарклях, і він ще тримав той цвях у руці й сказав:
— Я не робив цього. Того, що ти думаєш. Я не чіпав твоєї матері. Я думав про це. Я думав про те, що щось із нею зроблю, але я не зробив.
— Ви зробили, — сказала я. — У вас її браслет, ви…
— Вона підійшла до мене, — сказав він. — Після того, як Кейті померла. Вона сказала мені, що я повинен зізнатися. Заради Луїзи! — Він розсміявся. — Неначе їй дійсно не було насрати. Неначе вона не срала на всіх із високої гори. Я знаю, чому вона хотіла, щоб я зізнався. Вона почувалася винною, що якісь думки вклала в голову Кейті, вона відчувала себе винуватою, і хотіла, щоб хтось іще взяв на себе провину. Вона хотіла повісити це все на мене, егоїстична стерва.
Я дивилася, як він крутить той цвях у руках, і уявляла собі, як на нього кидаюся, вириваю той цвях і заганяю йому просто в око. У роті в мене пересохло. Я облизала губи, відчула смак солі.
Він вів далі.
— Я попросив її дати мені якийсь час. Якщо я говоритиму з Луїзою, мені просто потрібно обдумати, що сказати, як пояснити це. Я умовив її. — Він подивився на цвях у руках, а потім на мене. — От бачиш, Ліно, мені не потрібно було нічого робити з нею. З такими жінками — такими, як твоя мати, — треба діяти не через насильство, а через їхнє марнославство. Я знав таких жінок раніше, оцих старших жінок, яким перевалило за тридцять п’ять, які втрачають вигляд. Вони хочуть відчувати себе бажаними. Відчаєм від них несе за милю. Я знав, що маю зробити, навіть якщо від такої думки в мене мороз поза шкірою. Я повинен перетягти її на свій бік. Зачарувати її. Спокусити її. — Він зробив паузу, витер рот тильним боком долоні. — Я думав, що, можливо, я б сфотографував її. Скомпрометував її. Погрожував би, що принижу її. Я думав, що, може, тоді вона дасть мені спокій у моєму горі. — Він трохи задер голову. — Такий був мій план. Але потім втрутилася Гелен Таунсенд, і мені вже не було чого робити.
Він відкинув цвяха. Я спостерігала, як той підскочив на траві й налетів на стіну.
— Про що ви? — спитала я. — Що ви маєте на увазі?
— Я скажу. Скажу. Тільки… — Він зітхнув. — Ти знаєш, я не хочу завдавати тобі болю, Ліно. Я ніколи не хотів робити тобі боляче. Я мусив ударити тебе, коли ти на мене напала в будинку — що ще я міг зробити? Але я не робитиму цього знову. Ну якщо ти сама мене не змусиш. Гаразд?
Я не сказала нічого.
— Ось що мені від тебе треба. Мені потрібно, щоб ти повернулася до Бекфорда, щоб сказала в поліції, що втекла з дому, що їхала автостопом, що завгодно. Мені все одно, що ти скажеш їм, — головне, що ти повинна сказати, що збрехала про мене. Що ти все вигадала. Скажи їм, що ти придумала це з ревнощів, чи тому, що ти збожеволіла від горя, чи, може, просто тому, що ти злісна мала сучка, якій хочеться уваги, — мені все одно, що саме ти скажеш їм. Добре? Просто головне — скажи, що ти збрехала.
Я примружилася.
— А з чого ви взяли, що я зроблю це? Серйозно? Якого хріна мені таке робити? Уже все одно занадто пізно. Джош говорив із ними, не я одна…
— То скажи їм, що й Джош збрехав. Скажи, що ти його підмовила на це. Скажи Джошеві, що й він повинен відмовитися від своєї історії. Я знаю, ви можете зробити це. І я думаю, що ти зробиш це й тому, що це не тільки не зашкодить тобі, а й… — Він засунув руку в кишеню джинсів і витягнув браслет. — Я скажу тобі те, що ти повинна знати. Ти робиш оце для мене, а я тобі скажу, що я знаю.
Я підійшла до стіни. Я опинилася до нього спиною, і мене трусило, тому що я знала: він може кинутися на мене, може звалити мене з ніг, якщо захоче. Але я не думала, що він цього хотів. Я відчувала. Він хотів утекти. Я підштовхнула цвях носаком. Єдине реальне запитання, яке поставало: чи дозволю я йому втекти?