Я повернулася до нього обличчям, спиною до стіни. Я подумала про всі дурні помилки, яких я наробила по дорозі сюди — і тепер я не збиралася помилятися знову. Я зіграла страх, я зіграла вдячність.
— Ви обіцяєте?.. Ви відпустите мене до Бекфорда?.. Ну будь ласка, Марку, обіцяєте?
Я розіграла полегшення, зіграла розпач, зіграла каяття. Я перегравала його.
Він сів і поклав браслет перед собою посеред столу.
— Я знайшов його, — сказав він просто, і я зареготала.
— Ви його знайшли? Типу, на річці, де поліція усе передивлялася кілька днів? Так я вам і повірила, блін!
Він спокійно сидів якусь секунду, потім подивився на мене, наче ненавидів мене найбільше на світі. Мабуть, так і було.
— То ти слухаєш чи ні? — Я притулилася спиною до стіни.
— Слухаю.
— Я пішов у офіс Гелен Таунсенд, — сказав він. — Я шукав… — вигляд у нього був збентежений. — Щось пов’язане з нею. З Кейті. Я хотів… щось таке. Щось, що я міг би взяти…
Він намагався мене розжалобити.
— І що? — Спроба розжалобити не вдалася.
— Я шукав ключ до картотеки. Я подивився у шухляду столу Гелен і знайшов його.
— Ви знайшли браслет моєї матері в столі місіс Таунсенд?
Він кивнув.
— Не питайте мене, як він туди потрапив. Але якщо вона мала його на собі в той же день, то…
— Місіс Таунсенд… — повторила я тупо.
— Я знаю, що звучить безглуздо, — сказав він.
Але ні, не так уже й безглуздо. Або це могло би бути ймовірним. Якщо подумати. Мені ніколи й не снилося, що вона на таке здатна. Вона — нервова стара мимра, я розумію, але я ніколи не могла б уявити, що вона здатна завдати комусь фізичної шкоди.
Марк дивився на мене.
— Я щось не до кінця розумію, чи не так? Що вона зробила? Що твоя мати такого зробила з Гелен?
Я не сказала нічого. Я відвернулася. Хмара затулила сонце, і мені стало так холодно, як було під ранок удома: холодно і всередині, і зовні, наскрізь, до кісток. Я підійшла до столу і взяла браслет, потім просунула в нього пальці, вдягла на зап’ястя.
— Ну ось, — сказав він. — Я сказав. Я допоміг тобі, чи не так? Тепер твоя черга.
Моя черга. Я пішла назад до стіни, присіла і взяла цвяха. Я розвернулася до нього.
— Ліно! — сказав він, і я відчула — у тому, як він вимовив моє ім’я, як він задихався — що йому страшно. — Я допоміг тобі. Я…
— Ви думаєте, що Кейті втопилася, бо вона боялася, що я зраджу її, чи тому, що вона боялася, що моя мати зрадить її, — що хтось зрадить вас обох, і тоді всі дізнаються, і в неї будуть неприємності, і її батьки будуть у відчаї… А ви знаєте, що це насправді не так?
Він опустив голову, руками тримаючись за край столу.
— Ви знаєте, що насправді причина не в тому? Причина полягає в тому, що вона боялася за вас!
Він дивився на стіл і не рухався.
— Вона зробила це заради вас. Убила себе заради вас. А що ви зробили заради неї?
Його плечі здригнулися.
— Що ви зробили? Ви брехали, ви відбріхувалися, усе повністю заперечували, буцімто вона нічого не означає для вас, наче вона вам — ніхто! Чи не здається вам, що вона заслуговувала на краще?
Із цвяхом у руці я підступила до столу. Я чула, як він схлипує, шморгає і говорить:
— Пробач… Мені шкода, мені так шкода…. Прости мене, Господи, прости мене.
— Пізнувато вже… — сказала я. — Вам так не здається?
Я проїхав уже з півшляху, коли почався дощ, легка мжичка, яка раптом перетворилася на зливу. Видимість була майже нульова, і мені довелося сповільнитись, ледь повзти. Один із поліцейських, якого послали до будинку в Гоуїк, вийшов на зв’язок, і я ввімкнув динамік.
— Нічого тут, — почулося крізь перешкоди.
— Нічого?
— Нікого немає. Стоїть автомобіль — червоний «воксголл» — але його самого ніде не видно.
— А Ліна?
— Жодних ознак будь-кого з них. Будинок замкнений з усіх боків. Ми шукаємо. Будемо продовжувати пошуки…
Машина є, а їх немає. Це означає, що вони, напевно, пішли пішки, але чому? Автомобіль зламався? Якщо він приїхав до будинку й виявив, що не може потрапити всередину, щоб там відсиджуватися — то чому просто не вломився? Це ж краще, ніж утікати? Може, хтось їх підібрав? Друг? Хтось допомагає йому? Може, хтось допомагає йому вийти зі скрутного становища, але тут шкільний учитель, а не якийсь злочинець-рецидивіст — я просто не міг уявити в нього таких друзів, які б допомагали йому з викраденням.
І я не міг збагнути — на краще це чи на гірше. Бо якщо Ліна не з ним, то ми й гадки не мали, де вона. Ніхто не бачив її майже двадцять чотири години. Уже від цієї думки мене охопила паніка. Мені потрібно, щоб вона була в безпеці. Зрештою, я так гірко підвів її матір.