Я бігла понад берегом з маминим браслетом у руці. Мені стало страшно, що я його впущу, раптом він впаде зі скелі в море. Я хотіла покласти його в рот для безпеки, як крокодили — своїх малят.
Бігти стежкою здавалося небезпечно, тому що я могла впасти, але водночас і безпечно — далеко видно на всі боки, так що я знала, що ніхто за мною не женеться. Звичайно, не женеться. Ніхто не доганяє.
Ніхто не біг до мене — ні щоб зловити, ні щоб допомогти. І в мене не було телефона, і я взагалі ніхріна собі не уявляла, чи він у будинку Марка, чи в його машині, чи то він його викинув кудись, а питати його зараз не випадало, чи не так?
У мені не було місця для почуття провини. Я мала зосередитися. До кого звернутися? Хто мені допоможе?
Оддалік попереду видніли якісь будівлі, і я побігла швидше, з усієї сили. Я дозволю собі уявити, що хтось знатиме, що робити, що хтось матиме всі відповіді.
Мій телефон загудів у футлярчику, різко повертаючи мене до дійсності.
— Шоне! — Це була Ерін. — Де ви?
— Їду до узбережжя. А ви де? Може, Луїза має що сказати?
Запала довга мовчанка, така довга, аж мені здалося, що вона мене не почула.
— Луїза нічого не знає про Ліну?
— Е-е… ні, — голос у неї був не дуже впевнений.
— Що відбувається?
— Слухайте, мені потрібно поговорити з вами, але не по телефону…
— Що? Це Ліна? Скажіть мені зараз, Ерін, не тягніть.
— Це не терміново. Це не Ліна. Це…
— Ради Бога, якщо це не терміново, то навіщо ж мені дзвонити?
— Мені треба поговорити з вами, щойно повернетеся до Бекфорда, — сказала вона. Її голос звучав холодно й сердито. — Ви розумієте?
Вона обірвала зв’язок.
Злива закінчувалася, я збільшив швидкість, поїхав звивистими вузькими дорогами, облямованими високим живоплотом. У мене знову виникло оте запаморочливе відчуття, як коли розганяєшся на американських гірках, я п’янів від адреналіну. Я пролетів крізь вузьку кам’яну арку й далі схилом, а потім знову вгору, дорога піднялася на верхівку пагорба — і ось воно: маленька гавань, рибальські човни й коливання нетерплячого припливу.
У селі стояла тиша, мабуть, через негоду. Отже, ось він, Крестер. Машина сповільнилася; я навіть сам не помітив, як загальмував. Коли я заїхав на паркувальний майданчик, кілька витривалих піших туристів пройшли повз мене по калюжах, кутаючись у куртки з капюшонами, схожі на намети. Я пішов за молодою парою, яка бігла десь сховатися від дощу, і знайшов компанію пенсіонерів, котрі грілися над чашками чаю у кафе. Я показав їм фотографії Ліни та Марка, але вони не бачили їх. Вони сказали, що їх уже з півгодини тому питав про цих самих людей поліцейський у формі.
Повертаючись до машини, я пройшов коптильню, куди мати обіцяла зводити мене на хліб з оселедцем. Я намагався уявити її обличчя, як я іноді робив, але в мене нічого не виходило. Мабуть, я хотів сказати їй щось хороше, загладити свою провину, що я не хотів сюди їхати. Я хотів відчути біль, її біль — тепер уже мій. Але пам’ять була занадто скаламучена.
Я проїхав із півмилі до Гоуїка. Будинок було досить легко знайти — він був один такий, притулився на самій кручі над морем. Як і було сказано, червоний «воксголл» стояв там. Його багажник був відкритий.
Коли я виліз із машини, ноги в мене підкошувалися від страху; підійшов один із констеблів, виклав мені новини: де вони шукали, що знайшли. Вони розмовляли з береговою охороною.
— Море досить бурхливе, тож якщо хтось з них упав туди, то його швидко може занести на далеку відстань, — сказав він. — Звичайно, ми не знаємо, коли вони сюди потрапили і…
Він підвів мене до машини, і я зазирнув у багажник.
— Ось, бачите, — сказав він, — схоже, хтось був там. — Він показав на сліди крові на килимі, на задньому вікні. Пасмо волосся потрапило в замок — таке саме, як на кухні.
Він показав мені решту місця події: кров на столі в саду, на стіні, на іржавому цвяху. Я не зміг її врятувати, як і свою матір. Ні — її матір. Я підвів її, як підвів її матір. Я відчував, що мене знову заносить, наче я відключаюся, а потім:
— Сер! У нас дзвінок. Власник магазину в сусідньому селі на узбережжі. Каже, що в нього сидить дівчина: промокла й трохи побита, не знає, де вона, попросила його зателефонувати в поліцію.
Біля магазину була лавка, і вона сиділа на ній, закинувши голову, заплющивши очі. Вона була загорнута в темно-зелену куртку, завелику для неї. Коли машина під’їхала, вона розплющила очі.