Джинні стояла просто в цій кімнаті й узяла з Нікі обіцянку, клятву, що та нікому не розповість і нічого з цього приводу не робитиме.
— Ми нічого не можемо зробити зараз. Краще б я нічого тобі не казала…
— А як же… хлопець?.. — сказала Нікі. — А з ним що робитимеш?
Джинні витерла сльози з очей.
— Я знаю. Я розумію. Мені погано навіть від самої думки про це, але ми просто мусимо залишити його. Будь спокійна, нічого не кажи. Тому що те, чим Патрік погрожував мені, Нікі, він готовий зробити і з тобою. Він словами не розкидається.
Джинні поїхала через два дні. Вона не повернулася.
Скажи чесно. Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?
Я прокинулася із цим голосом у голові. Це було в середині дня. Я не можу спати вночі, цей будинок гойдається, як човен, і звук води оглушливий. Удень це чомусь не так важко.
Хай там як, а я, напевно, заснула, тому що прокинулася з голосом у голові, який питав: Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося? Чи, може, не «сподобалося», а «було приємно»? Чи «хотілося»? Не можу зараз згадати. Я тільки пам’ятаю, як висмикнула руку з твоєї руки й занесла для удару — і вираз твого спантеличеного обличчя.
Я попленталася коридором у ванну і ввімкнула душ. Я надто втомилася, щоб роздягатися, так що я просто сиділа там, тоді як ванна кімната наповнювалася парою. Потім я вимкнула воду, пішла до раковини й умилася. Коли я підняла голову, то побачила, як на запітнілому дзеркалі проступили дві літери: «Л» і «С». Я так злякалася, що скрикнула. Я почула, як відчинилися двері в Ліни, як вона постукала до ванної.
— Що там? Що у вас відбувається, Джуліє?
Я сердито відчинила двері.
— Що ти робиш?! — запитала я. — Що ти намагаєшся зробити зі мною?
Я показала на дзеркало.
— Що? — Вигляд у неї був роздратований. — Що таке?
— Ти дуже добре знаєш, Ліно. Я не знаю, що ти собі думаєш, що намагаєшся зробити, але…
Вона розвернулася до мене спиною й пішла, сказавши:
— Господи, ну ви й ненормальна!
Я стояла, дивлячись на ті літери. Я не вигадую, вони, безумовно, там були: «Л. С.». Такі штуки ти робила весь час: залишала мені написи від привидів на дзеркалі чи малювала маленькі пентаграми червоним лаком для нігтів на моїх дверях. Ти робила це, щоб налякати мене. Ти любила зводити мене з глузду, і, мабуть, розповідала їй про це. Певно, що розповідала — от і вона тепер це робить.
Чому «Л. С.»? Чому Ліббі Сітон? Чому зациклюватися на ній? Ліббі була безневинною юнкою, її потягли у воду чоловіки, які ненавиділи жінок, зваливши на неї провину за те, що самі зробили. Але ж Ліна вважає, ти пішла туди з власної волі, то чому ж Ліббі? Чому «Л. С.»?
Загорнувшись у рушник, я почалапала коридором до твоєї спальні. Там було наче так само, як раніше, тільки змінився запах у повітрі. Щось солодке — не твої парфуми, інше. Щось аж нудне, важке, схоже на відцвілі троянди. Шухляда біля ліжка була засунута, і коли я її переглянула — усе було, як і раніше, лише з одним винятком. Твоя запальничка з ініціалами Ліббі зникла. Хтось був у кімнаті. Хтось узяв її.
Я повернулася до ванни, знову вмилася, витерла літери на дзеркалі — і тут побачила, як ти стоїш позаду мене, з точно таким самим спантеличеним виразом обличчя. Я озирнулася — і Ліна підняла руки, наче захищаючись.
— Господи, Джуліє, охолоньте. Що з вами робиться?
Я похитала головою.
— Я просто… Я просто…
— Просто що? — Вона закотила очі.
— Мені потрібне повітря…
Але на першій сходинці я мало не скрикнула знову: біля хвіртки були жінки — дві, у чорному, зігнуті, якось наче переплетені. Одна з них подивилася на мене. Це була Луїза Віттекер, мати дівчинки, яка померла. Вона вирвалася від іншої, буркнувши:
— Облиш мене! Дай мені спокій! Не підходь до мене!
Інша махнула рукою їй — чи, може, мені? Потім вона розвернулася й повільно побрела провулком.
— Ах ти ж психована! — кинула їй услід Луїза, підходячи. — Вона небезпечна, ця Сейдж. Не спілкуйтеся з нею, я вам кажу. Не пускайте її на поріг! Вона брехунка й шахрайка, їй тільки й треба, що гроші, — віддихалася, похмуро зиркнула на мене. — Добре. Ви маєте настільки жахливий вигляд, як я себе почуваю.
Я відкрила рота й закрила його знову.
— Чи ваша племінниця вдома?
Я повела її в дім.
— Я її зараз приведу, — сказала я, але Луїза вже стояла під сходами й кликала Ліну.
Потім вона зайшла на кухню і сіла за стіл, чекаючи.
За деякий час з’явилася Ліна. Її постійний вираз обличчя, такий як у тебе, — поєднання зарозумілості й нудьги — зник. Вона зустріла Луїзу покірно, хоча я навіть не впевнена, що Луїза це помітила, бо дивилася не на Ліну — а на стіну перед собою, на дерев’яне сердечко на полиці.
Ліна сіла за стіл, підняла руки, щоб зібрати волосся у вузол на потилиці. Вона злегка звела підборіддя, ніби вже готувалася до чогось, до розпитувань. До допиту. Мене, мабуть, ніхто не помічав — вони практично не звертали на мене уваги, але я залишилася на кухні. Я стала біля куховарського столу, не розслабившись, а навшпиньки — готова за потреби втрутитися.
Луїза повільно кліпнула, і її погляд нарешті зупинився на Ліні, яка витримала його якусь секунду, а потім опустила очі.
— Мені шкода, місіс Віттекер. Мені дуже шкода.
Луїза нічого не сказала. Сльози текли зморшками на її обличчі, руслами, що їх розмило за багато місяців безутішне горе.
— Мені дуже шкода, — повторила Ліна. Вона тепер теж плакала, волосся у неї розпустилося знову, і вона мотала його на пальці, як маленька дівчинка.
— Цікаво, чи ти коли-небудь дізнаєшся, — сказала нарешті Луїза, — як це — зрозуміти, що не знаєш своєї дитини, — вона глибоко, судомно вдихнула. — У мене є всі її речі. Її одяг, її книжки, її музика. Фотографії, які вона берегла. Я знаю її друзів і людей, якими вона захоплювалася, я знала, що вона любить. Але це була не вона. Тому що я не знала, кого вона кохала. У неї було життя — ціле життя — якого я не знала. Найважливіша частина її — а я її не знала!
Ліна спробувала щось сказати, але Луїза вела далі.
— Річ у тому, Ліно, що ти могла б допомогти мені. Ти могла б сказати мені про це. Ти могла б сказати мені, щойно дізналася. Ти могли б прийти до мене й сказати мені: вашу дочку затягло у щось таке, над чим вона не владна, у те, що — ти знала, ти мала знати — що врешті стане шкідливим, небезпечним для неї.
— Але я не могла… Не могла… — знов-таки Ліна намагалася щось сказати, а Луїза знову їй цього не дала.
— Навіть якщо ти була досить сліпою, чи дурною, чи легковажною, щоб не зрозуміти, скільки проблем цим наживаєш, ти ще могла б допомогти мені. Могла б прийти до мене після того, як вона загинула, і сказати: це не ви щось не те зробили чи не зробили. Це не ваша вина, не вина вашого чоловіка. Ти могла б допомогти нам припинити зводити себе з розуму. Але ти цього не зробила. Ти вирішила цього не робити. За цей весь час ти нічого не сказала. Увесь цей час ти… І що ще гірше, навіть гірше, ніж це, ти дозволила, щоб йому… — її голос зірвався майже на вереск, а потім розвіявся у повітрі, як дим.
— Усе зійшло з рук? — закінчила Ліна. Вона вже не плакала, і хоча її голос тремтів, він був сильним, а не слабким. — Так. Я це зробила, і від того мені було жахливо. Я практично як хвора стала, але я зробила це для неї. Усе, що я зробила, я зробила для Кейті.