Зазвичай вона на тому й закінчувала, але цієї ночі — і хтозна й чому — може, вона відчувала дух Ліни, чи Ліббі, чи Енн, чи Джинні — вона крикнула:
— Уже недовго лишилося!
Патрік зупинився. Він ніби здивувався, побачивши її.
— Що? — прогарчав він. — Що ти сказала?
— Кажу: недовго вже!
Патрік зробив крок у її бік, і вона знову відчула цей дух — жаркий, злий, він здіймався від живота до грудей, до рота.
— Вони говорили зі мною недавно.
Патрік відмахнувся і буркнув щось нерозбірливе. Він пішов далі, а дух усе не стихав. Вона крикнула:
— З моєю сестрою! З твоєю жінкою! І з Нел Ебботт! Усі вони, вони всі говорили зі мною. І в неї був твій номер, чи не так? У Нел Ебботт?
— Заткнись, стара пришелепо! — сплюнув Патрік. Він удав, що йде на неї, і Нікі здригнулася. Він засміявся і пішов далі.
— Наступного разу, як будеш говорити, — крикнув він через плече, — сестрі вітаннячка від мене переказуй!
Я в кухні чекала на Ліну — я телефонувала їй, залишала голосові повідомлення. Я турбувалася безнадійно, і в моїй голові ти лаяла мене за те, що я не пішла за нею, як ти за мною. Ти і я — ми розповідаємо наші історії по-різному. Я знаю це, тому що прочитала твої слова: Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула. Ти була героїнею, без контексту. Ти не писала, як я потрапила туди, про футбол, про кров, про Роббі.
Чи про затон. Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула, пишеш ти, але ж у тебе дуже вибіркова пам’ять, Нел! Я досі відчуваю твою руку на своїй потилиці, досі пам’ятаю боротьбу з тобою, жах легенів без повітря, холодну паніку, коли, навіть у тому дурному, безнадійному, п’яному ступорі я розуміла, що зараз потону. Ти потримала мене там, Нел.
Недовго. Ти передумала. Схопивши мене за шию, ти витягла мене на берег, але я завжди знала, що ти якусь хвилю хотіла залишити мене там.
Ти сказала мені ніколи не говорити про це, узяла з мене обіцянку, заради мами, і тому я тимчасово не згадувала про це. Напевно, я завжди думала, що колись настане день, у далекому майбутньому, коли ми будемо старими, ти змінишся — і тоді ти пошкодуєш про це, і ми повернемося до того. Поговоримо про те, що трапилося, про те, що я зробила, що ти зробила, про те, що ти сказала, і як дійшло до такого, що ми зненавиділи одна одну. Але ти ніколи не просила вибачення. І ти так і не пояснила мені, як ти могла отак ставитися до мене, молодшої сестри. Ти так і не змінилася, а просто пішла й померла — і в мене наче серце вирване з грудей.
Я хочу, так відчайдушно хочу побачити тебе знову.
Я чекала на Ліну, поки, геть виснажена, я врешті лягла спати. У мене було таке безсоння, відколи я повернулася до цього місця — і ось воно мене наздогнало. Я впала, занурюючись у сон і спливаючи на його поверхню, доки почула, що внизу відчинилися двері, потім — як Ліна підіймається сходами. Я чула, як вона заходить до кімнати, вмикає музику, настільки голосно, що я почула, як якась жінка співала:
Я знову повільно занурювалася в сон. Коли я знову прокинулася, музика ще грала — ту саму пісню, уже голосніше. Я хотіла, щоб вона її вимкнула, страшенно хотіла, але я не могла, не мала сил встати з ліжка. Я гадала, чи насправді прокинулася зовсім, бо якщо я не сплю, то що так тисне мені на грудях, так давить на мене? Я не могла дихати, не могла рухатись, але я чула жіночий голос чітко й ясно, що досі співав:
Раптом вага зникла — і я, розлючена, піднялася з ліжка. Я, спотикаючись, висунулася в коридор і крикнула Ліні, щоб прикрутила звук. Я кинулася до її дверей і смикнула ручку. Двері відчинилися. У кімнаті не було нікого. Горіло світло, вікна були відчинені, у попільничці лежали цигарки, біля порожнього ліжка — склянка. Музика, здавалося, лунала дедалі голосніше, у голові в мене гупало, щелепа боліла, а я продовжувала кричати, хоч навколо не було нікого. Я знайшла айпод — і вимкнула його, і нарешті мені стало чути тільки власне дихання і стукіт крові у вухах.
Я повернулася в свою кімнату і знову зателефонувала Ліні; відповіді не було, тож я спробувала зв’язатися із Шоном Таунсендом, але виклик пішов на голосову пошту. На першому поверсі вхідні двері були замкнені, усе світло ввімкнене. Я стала ходити з кімнати в кімнату, зазираючи почергово в кожну, хитаючись, мов п’яна, мов під наркотиками. Я лягла на підвіконня, де колись сиділа й читала книжки з матір’ю, на якому двадцять два роки тому твій хлопець зґвалтував мене — і знову заснула.
Мені снилося, що вода підіймається. Я нагорі, у спальні батьків. Я лежу в ліжку поруч із Роббі. Надворі шумить дощ, річка здіймається, і чомусь розумію, що внизу будинок затоплений. Спочатку повільно, тільки цівка води просочується під двері, а потім швидше — вона відчиняє двері й вікна, брудна вода ллється у будинок, накочується на сходи. Чомусь я бачу вітальню, занурену в каламутну зелень — річка заявляє свої права на будинок, вода сягає горла «Пса», який тоне, тільки тепер він уже не намальований, а справжній. Його очі білі й великі від паніки, і він бореться за своє життя. Я намагаюся встати, щоб спуститися вниз, щоб врятувати його, але Роббі не пускає мене, тягне мене за волосся.
Я прокинулася з того страхіття у паніці. Перевірила свій телефон, уже минула третя година ночі. Мені чулися якісь рухи по всьому будинку. Ліна була вдома. Дякувати Богові. Я чула, як вона спускається сходами, як ляскають її капці. Вона зупинилася, стала у дверях, і проти світла темнів її силует.
Вона пішла до мене. Вона говорила щось, але я не чула її, і я побачила, що на ній зовсім не капці, а туфлі на підборах, і та сама чорна сукня, що на похорон, — і з неї стікає вода. Її волосся липло до обличчя, її шкіра була сіра, губи сині. Вона була мертва.
Я прокинулася, задихаючись. Моє серце калатало, сидіння піді мною промокло від поту. Я сіла, збентежено подивилася на картини навпроти, мені здалося, що вони ворушаться, і я подумала: я ще сплю, я не можу прокинутися, не можу прокинутися. Я вщипнула себе з усієї сили, загнавши нігті в передпліччя — і побачила справжні сліди, відчула справжній біль. У будинку було темно й тихо, чувся лише тихий шепіт річки. Я покликала Ліну.
Побігла вгору сходами, по коридору. Двері Ліни були прочинені, світло ввімкнене. У кімнаті все було так само, як і кілька годин тому: склянка води, незастелене ліжко, попільничка. Ліни не було вдома. Вона не поверталася. Вона зникла.
Частина третя
Понеділок, 24 серпня
Додому він дістався пізно, уже після другої години ночі. Його рейс із Малаги перенесли, а потім він, загубивши квитанцію з парковки, провів обурливі сорок п’ять хвилин у пошуках своєї машини.
Тепер він уже був би радий, коли б затримався: краще б він не знайшов машини взагалі й ночував у готелі. Він міг би не бачити цього хоча б на одну ніч довше. Адже коли він зрозумів у темряві, що всі вікна його будинку розбиті, то Марк уже знав: він не спатиме — і тієї ночі, і взагалі вночі. Відпочинку кінець, душевному спокою теж. Його зрадили.
Також він думав про те, що треба було йому бути холоднішим, твердішим, було б йому якось потягнути час, утримати свою наречену. Згодом, коли б вони прийшли до нього, він міг би сказати: