Я припаркувалася через дорогу від салону. На вулиці стояв чоловік, курив цигарку — молодший, не Кеннон. Я вийшла з машини і на неслухняних ногах перейшла дорогу, щоб поговорити з ним.
— Я сподівалася поговорити з Робертом Кенноном? — сказала я.
— А, про движок, так? — сказав він, показуючи на машину позаду мене. — Можете просто принести його…
— Ні, не про це. Мені потрібно поговорити… Чи він тут?
— Це не про двигун? Ну, то він у кабінеті, — сказав він, хитнувши головою назад. — Заходьте, якщо хочете.
Я заглянула в печерну темряву, і в мене стиснуло шлунок.
— Ні, — сказала я так твердо, як могла. — Я б воліла поговорити з ним тут.
Він цикнув зубом і викинув недопалок на вулицю.
— Ну то як собі хочете, — сказав він, і неквапом зайшов досередини.
Я засунула руку в кишеню і зрозуміла, що телефон у мене в сумці, а та досі на пасажирському сидінні. Я зібралася йти назад, знаючи, що якщо я це зроблю, то вже не повернуся, якщо опинюся у безпеці на водійському сидінні — то втрачу всі рештки мужності, увімкну двигун і поїду.
— Чим я можу вам допомогти? — тут я застигла на місці. — Хочете чогось, кралечко?
Я озирнулася — і там був він, ще потворніший, ніж у день похорону. Його обличчя стало важким, якимось винуватим, ніс — багряним із синіми прожилками, які розходилися на щоки, як русла річок. Його хода була знайома, корабельна — він перевальцем підійшов до мене.
— Я, напевно, вас знаю?
— Ви Роберт Кеннон? — запитала я.
— Так, — сказав він. — Я Роббі.
На якусь хвилю мені стало його шкода. Він досі використовує зменшувальне ім’я. Роббі — це ім’я дитини, ім’я маленького хлопчика, який бігає в саду і лазить по деревах. Так не можуть звати товстого невдаху, банкрута із зачуханого автосалону на гівняному районі. Він зробив ще крок у мій бік, і я відчула його запах — запах тіла і випивки, і весь жаль розвіявся, коли моє тіло згадало відчуття його, як він навалився не мене, не даючи дихати.
— Послухайте, любонько, я дуже зайнятий, — сказав він. Мої руки стиснулися в кулаки.
— Вона тут? — запитала я.
— Яка «вона»? — Він насупився, потім закотив очі й поліз у кишеню джинсів за цигарками. — Ах ти ж бля, ви часом не подруга Шеллі, ні? Бо я її старому казав, що не бачив тут цю шляйку вже кілька тижнів, тож якщо ви про неї, то можете піти погуляти, ага?
— Ліна Ебботт! — сказала я, скорше навіть просичала. — Вона тут?
Він закурив цигарку. У його тьмяних карих очах щось зблиснуло.
— Ви шукаєте… кого тепер? Дівчинку Нел Ебботт? А ви хто? — він роззирнувся. — А чому ви думаєте, що дівчинка Нел тут?
Він не прикидався. Він був занадто дурним, щоб брехати, це було очевидно. Він не знав, де Ліна. Він не знав, хто вона. Я зібралася йти. Що довше я стоятиму тут, то цікавіше йому буде. То більше я викажу.
— Тримайтеся, — сказав він, поклавши руку мені на плече, і я розвернувся, відштовхнувши його подалі.
— Гей, помаленьку! — сказав він, піднявши руки, роззираючись на всі боки, ніби шукаючи підтримки. — Що таке? Та ти… — Він примружився. — Я бачив — ти була на похороні.
І до нього нарешті дійшло.
— Джулія? — Його обличчя розпливлося в усмішці. — Джуліє! Ах ти ж чорт. Я тебе й не впізнав… — він окинув мене поглядом з голови до п’ят. — Джулія. Ти б хоч сказала!
Він запросив мене на чай. Я розреготалася, не могла зупинитися, я сміялася, аж сльози потекли по обличчю, і він стояв, спочатку трохи підсміюючись зі мною, а потім його непевні веселощі вичерпалися, і він стояв похмурий, нічого не розумів і просто дивився на мене.
— Та що ж таке? — роздратовано запитав він.
Я витерла очі тильним боком долоні.
— Ліна втекла, — сказала я. — Я шукала її всюди, я подумала, може…
— Ну, вона не тут. Чого б їй тут бути? Я навіть не знаю цю дитину: оце вперше її на похороні побачив. Якщо чесно, аж у жар мене кинула. Викапана Нел, — він, як міг, зробив занепокоєну міну. — Мені було шкода чути про те, що сталося. Дійсно шкода, Джуліє.
Він спробував торкнутися мене знову, але я ухилилася. Він підійшов ближче до мене.
— Я просто… Я не можу повірити, що ти Джулія! Ти так змінилася. — Його лице розпливлося в потворній посмішці. — Не знаю, як я міг забути, — сказав він тихим і низьким голосом. — Я ж тобі целку пробив, еге ж, дівчинко? — Він засміявся. — Давно колись. Хлоп — і збив вишеньку!
Хлоп! Радісний звук повітряних кульок і днів народження. І вишні, солодкі на губах, смачні, липкі — це все у мільйон разів приємніше від його слизького язика у мене в роті та його брудних пальців, які розкривали мене. Я думала, що мене знудить.
— Ні, Роббі, — сказала я, і сама здивувалася, як чітко прозвучав мій голос, як спокійно. — Ти мені не «збив вишеньку». Ти мене зґвалтував.
Посмішка сповзла з його підтоптаного обличчя. Він кинув погляд через плече, а тоді знову підступив до мене. Тепер мені в голову вдарив адреналін, дихання пришвидшилося, я стисла кулаки й не відступалася.
— Я що? — просичав він. — Що, блядь, я зробив? Та я ніколи… Я не ґвалтував тебе.
Він оце «ґвалтував» прошепотів так, ніби боявся, що хтось може почути нас.
— Мені було тринадцять років, — сказала я. — Я казала тобі, щоб ти зупинився, очі нафіг усі виплакала, я… — мені довелося зупинитися, тому що я відчула, як сльози стали в горлі, заглушаючи мій голос, а плакати зараз перед цим покидьком я не хотіла.
— Ти плакала, тому що це в тебе був перший раз, — сказав він тихо, вкрадливо, — тому що це боляче. Ти мені не казала, що не хочеш. Ти не сказала «ні», — тоді, голосніше, рішучіше: — Ти брехлива сука, ти мені не казала, що не хочеш! — тепер він почав сміятися. — Я міг би мати всіх, кого хотів, хіба ти не пам’ятаєш? За мною половина дівчат у Бекфорді бігала з мокрими трусами. Я мав твою сестру, найгарячішу з усіх тамтешніх дівок. Ти серйозно думаєш, що мені було потрібно ґвалтувати таку жирну корову, як ти?
Він так справді вважав. Я бачила: він вірив у кожне своє слово, і не мала, що йому на це сказати. Увесь цей час він жодного разу не відчував себе винним. Він ніколи, ні на мить, не відчував каяття, бо в його уявленні те, що він зробив, не було зґвалтуванням. Увесь цей час і донині він вважав, що зробив товстій дівчині послугу.
Я відійшла від нього. За спиною я чула, як він іде позаду, лаючись собі під ніс: «Ти завжди була психічною, суко, чи не так? Завжди ж була! Повірити не можу: ти приходиш і отаке лайно мені кажеш, що…»
Я раптом зупинилася за кілька футів від автомобіля. «Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» Щось у моїй голові зрушило з місця. Якщо Роббі не вважав, що зґвалтував мене, то це тоді? Про що ти говорила, Нел? Про що мене питала? Що саме хоч на трохи могло сподобатися? Я озирнулася. Роббі стояв у мене за спиною з відкритим ротом, його руки, як шматки м’яса, висіли уздовж його боків.
— А вона знає? — спитала я його.
— Що?
— Нел знає? — крикнула я йому.
Він випнув губу.
— Що Нел знає? Що я трахнув тебе? Жартуєш, чи що? Уяви собі, що б вона сказала, якби я сказав їй, що виграв її сестричку одразу після неї? — Він засміявся. — Я їй розказав першу половину: як ти напилася, вішалася на мене, дивилася своїм нещасним товстим обличчям і просила: «ну будь ласка!» Ти, як собачка, завжди крутилася поблизу, весь час дивилася на нас, коли я був з нею, шпигувала за нами, навіть коли ми були в ліжку — що, подобалося дивитися? Думала, ми не бачимо? — Він засміявся. — А ми бачили. Ми тоді, бувало, жартували про це: як ти, маленька збоченка, товстуха нещасна, яку ніхто ніколи не мацав, не цілував, любиш дивитися, як розважається твоя класна сестра… — Він похитав головою. — Зґвалтування? Не сміши мої капці. Ти ж хотіла й собі того, що мала Нел, ти, бля, чітко це давала зрозуміти!
Я уявила себе — як я сиджу під деревами, стою під дверима спальні, спостерігаю. Він мав рацію, я дивилася на них, але не з пожадливістю, не із заздрістю, а якось жахливо зачарована. Я дивилася, як дитина, тому що й була дитиною. Я була маленькою дівчинкою, яка не хотіла бачити, що робиться з її сестрою (бо коли дивишся, завжди виникає таке відчуття, ніби це робиться з тобою), але не могла відвести очей.