— Я сказав їй, що ти намагалася спробувати зі мною, а потім ти розплакалася і втекла, коли я тебе відштовхнув, і вона побігла за тобою.
І тут у мене в голові раптово все перевернулося: твої слова, жар твого гніву, тиск руки, яка потримала мене у воді, а потім схопила за волосся й потягла на берег.
«Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!»
Чи, може: Ах ти дурна суко, що ти робила?
А потім: Я знаю, що він тебе образив. Але ж чого ти чекала?
Я дійшла до машини, тремтячою рукою намацуючи ключі. Роббі ще був позаду мене й далі щось балакав:
— Ага, котись ковбаскою, ти, брехлива шльондро. Ти ж ніколи й не думала, що дівчинка буде тут, правда? Це була відмазка, еге ж? Ти прийшла до мене. Хочеш, бля, ще разок? — Я чула, як він сміється, ідучи, і робить контрольний постріл через вулицю. — Жодних шансів, цяцю, усе, поїзд пішов. Ти, може, трохи й схудла, але й досі крокодил крокодилом!
Я завела машину, рушила, машина поїхала й стала. Лаючись, я завела двигун знову і рвонула по дорозі, утопивши педаль, якомога швидше збільшуючи відстань між ним, мною, і тим, що тільки-но відбулося. Я розуміла, що маю зараз турбуватися про Ліну, але не могла думати про те, бо в моїй голові крутилося одне: Ти не знала.
Ти не знала, що він мене зґвалтував. Коли ти сказала: «вибач, що він тебе образив», то мала на увазі, що тобі було шкода, що я засмутилася, отримавши відмову. Коли ти сказала «чого ж ти чекала?» — ти мала на увазі, що його відмова — це природно, адже я була лише дитиною. І коли ти мене запитала: «Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» — ти мала на увазі не секс, ти говорила про воду.
Полуда впала з моїх очей. Яка ж сліпа я була! Ти не знала.
Я зупинила машину на узбіччі й розридалася, усе моє тіло викручувало жахливе, кошмарне усвідомлення: ти не знала! Усі ці роки, Нел. Усі ці роки я приписувала тобі найогиднішу жорстокість, а хіба ти на це заслужила? Що ти зробила мені? Усі ці роки я не слухала, не бажала слухати тебе. А тепер здавалося просто неможливим, як я цього не розгледіла, не зрозуміла, що коли ти мене запитала, чи мені хоч трохи щось не сподобалося — то йшлося про перебування у темній нічній річці. Ти хотіла зрозуміти, як це так, що я відмовила собі у воді.
Я припинила плакати. У моїй голові ти буркнула: «У тебе зараз немає на це часу, Джуліє!» — і я всміхнулася: «Я знаю». І вголос сказала: «Я знаю. Мені тепер усе одно, що думає Роббі, мене не хвилює, що він прожив усе життя, вважаючи, що не зробив нічого поганого — так ото й живуть подібні чоловіки. Та й яка різниця, що він собі думає? Він для мене ніхто. Мені була важлива ти, знала ти чи не знала — і те, що я карала тебе все життя ні за що ні про що. А тепер я навіть не маю змоги вибачитися перед тобою».
Повернувшись до Бекфорда, я зупинила машину на мості, спустилася вниз по вкритих мохом сходинках і пішла над річкою. Був ранок, у повітрі стояла прохолода, здіймався легкий вітерець. Не ідеальний день для купання, але я чекала так довго, і я хотіла бути там, з тобою. То був тепер єдиний спосіб мені наблизитися до тебе, єдине, що мені залишилося.
Я роззулася й постояла на березі в джинсах і футболці. Пішла вперед, нога за ногою. Я заплющила очі, тихо ахнула, коли мої ноги занурилися у прохолодний мул, але я не зупинилася. Я йшла далі, і коли вода зімкнулася над моєю головою, я з жахом зрозуміла, що це приємно. Справді.
Кров проступала крізь пов’язку на руці Марка. Він не надто постарався зупинити кров і, хоч як не стримував себе, все одно щосили стискав кермо. Щелепа у нього нила, і виразний, сліпучий біль пульсував за очима. Лещата повернулися і знову здавили скроні; Марк відчував, як кров проштовхується судинами в голові, майже чув потріскування черепа. Двічі йому доводилося зупиняти машину на узбіччі, бо його нудило.
Він уявлення не мав, куди тікати. Спочатку їхав на північ, знову до Единбурга, але на півдорозі передумав. Чи не чекатимуть, що він саме так і їхатиме? Може, на в’їзді в місто будуть блокпости, прожектори в обличчя, грубі руки, що тягтимуть його з машини, тихі голоси, які шепочуть: «далі буде ще гірше»? Набагато гірше. Він розвернувся на інший шлях. Він не міг думати, коли в нього так розколювалася голова. Він мав зупинитися, віддихатися, усе обміркувати. Він звернув із шосе і поїхав у бік моря.
Усе, чого він боявся, ставало дійсністю. Він бачив, як майбутнє розгортається перед ним, він прокручував у свідомості його знову й знову: поліція біля дверей, журналісти, які вигукують запитання до нього, коли його тягнуть до машини з накритою ковдрою головою. Вікна вставлено нові — і їх знову поб’ють. Написи на стінах, екскременти, вкинуті у поштову скриньку. Суд. О Боже, суд. Обличчя його батьків, коли Ліна виголошує свої звинувачення, запитання суду: коли, де, скільки разів? Ганьба. Вирок. Тюрма. Усе, про що він попереджав Кейті, усе, що, як він тоді сказав їй, чекає там на нього. Він не переживе цього. Він сам сказав їй, що він цього не переживе.
Тієї п’ятниці ввечері у червні він на неї не чекав. Вона мала йти кудись на день народження, що від нього ніяк не могла відкрутитися. Він згадав, як відчинив двері, відчуваючи приплив задоволення, яке він завжди діставав, дивлячись на неї. А потім побачив її обличчя. Тривожне, підозріле. Його бачили ввечері на шкільній автостоянці за розмовою з Нел Ебботт. Про що вони говорили? Чому він говорив з Нел узагалі?
— Мене бачили? Хто? — здивувався він: думав, що вона ревнує.
Кейті відвернулася, потираючи рукою потилицю, як вона робила, коли нервувала чи соромилася.
— Kей? У чому річ?
— Вона знає, — тихо сказала Кейті, не дивлячись на нього, і земля під його ногами розступилася, кидаючи його в порожнечу. Він схопив її за руку, розвертаючи обличчям до себе.
— Я думаю, що Нел Ебботт знає.
І тут усе й посипалося — те, про що вона брехала йому, приховувала від нього. Ліна ось уже кілька місяців знала, брат Кейті теж.
— Господи! Господи, Кейті, як ти могла мені цього не сказати? Як ти могла… Господи!
Він ніколи раніше не кричав на неї, він бачив, яка вона перелякана, нажахана й засмучена, і все ж не міг стриматися.
— Ти розумієш, що вони зроблять зі мною? Ти, бля, розумієш, як це — сідати до в’язниці як сексуальний злочинець?
— Ти не злочинець! — плакала вона.
Він знову схопив її (і відчув приплив бажання, навіть зараз, одночасно із соромом за це).
— Але я — злочинець! Саме такий. Ти мене таким зробила!
Він сказав Кейті, щоб ішла геть, але вона відмовилася. Вона просила, благала. Вона поклялася йому, що Ліна ніколи не розповість. Ліна ніколи нікому нічого про це не скаже. «Ліна любить мене, вона ніколи б не завдала мені болю.» Вона переконала Джоша, що все уже скінчено, що нічого такого й не було, що нема про що хвилюватися, а якщо він розповість, то розіб’є серце батькам. А Нел?
— Я навіть не впевнена, чи вона знає, — промовила Кейті. — Ліна казала, що вона могла щось випадково почути… — вона затихла, і він по очах бачив: то була неправда. Він не міг повірити їй, не міг повірити жодному її слову. Цій красуні, яка причарувала, зачаклувала його, не можна довіряти.
Усе скінчено, сказав він їй і, побачивши, як вона перемінюється на лиці, випручався з її обіймів, відштовхнув, спочатку легенько, потім сильніше.
— Ні! Послухай, послухай мене! Мені не можна бачити тебе більше, отак не можна. Не взагалі не можна, розумієш? Це кінець. Цього ніколи не було. Нічого між нами немає — і ніколи не було!
— Будь ласка, Марку, не кажи такого, будь ласка! — Вона ридала так сильно, що ледве дихала, і його серце розривалося. — Будь ласка, не кажи такого. Я кохаю тебе…