Не знаю, що тоді сталося. Він, здається, упав, а я стояла на колінах, і тут щось ковзнуло по підлозі до мене. Щось металеве, як ключ. Я потяглася до тої речі й виявила, що воно не колюче, а гладеньке. Кругле. Срібне коло з чорним оніксом-застібкою. Я покрутила його в руці. Я чула дико голосне цокання годинника на кухні й дихання Марка.
— Ліно! — сказав він, і я підняла очі й зустрілася з ним поглядом: він боявся. Я звелася на ноги. — Ліно! — сказав він знову і зробив крок у мій бік. Я відчула, що усміхаюся, бо краєм ока помітила ще одну сріблясту річ, гостру, і я точно знала, що зроблю далі. Я вдихну, зберуся з духом, і почекаю, коли він знову вимовить моє ім’я — а тоді візьму оці ножиці зі столу, і вжену йому в шияку!
— Ліно, — сказав він і потягнувся до мене, а тоді все сталося дуже швидко. Я схопила ножиці, кинулася на нього, але він, сука, вищий за мене, ще й руки виставив, то я, мабуть, промахнулася, так? Тому що він не здох, він за кермом, а я валяюся тут з ґулею на голові.
Я почала кричати — це тупо, бо, серйозно, хто мене почує? Машина, схоже, летіла на всю, але я все одно закричала: «Випусти мене, випусти мене, ти, тупий виродку!» Я била кулаками по металевому капоті над собою, кричала на все горло, а потім раптом — бах! Машина зупинилася, я налетіла на стінку багажника, і потім дозволила собі поплакати.
Це був не просто біль. Я чомусь усе думала про ті вікна, що ми з Джошем розгатили, і про те, як це засмутило б Кейті. Вона не стерпіла би цього всього: і що її брат розказав правду після кількох місяців брехні, і того, що мені так боляче, але найбільше її розлютять оці розбиті вікна, тому що саме цього вона боялася. Розбиті вікна, напис «педофіл» на стінах, лайно в поштовій скриньці, журналісти під школою, плювки й удари людей…
Я плакала від болю, і я плакала, тому що мені було шкода Кейті, тому що це розбило б її серце. Але знаєш що, Кей? — я зловила себе на тому, що шепочу щось до Кейті, як божевільна, як Джулія сама до себе в темряві. Пробач, він на це не заслуговує! Я тепер можу сказати — оце зараз, коли тебе нема, а я лежу в багажнику його автомобіля, і з рота в мене йде кров, і голова розбита, так я тобі скажу категорично: Марк Гендерсон не заслуговує на те, щоб його цькували чи били. Він заслуговує на гірше. Я знаю, що ти кохала його, але він не тільки зруйнував твоє життя, він зруйнував і моє теж. Він убив мою матір.
Я була в глибині відділку, у кабінеті Шона, коли прийшов виклик. Бліда дівчина з перекошеним від жаху обличчям сунула голову в двері.
— Ще одна, сер. Її побачили з пагорба. Там у воді хтось, молода жінка.
У Шона стало таке обличчя, наче його зараз знудить.
— Не може бути! — сказала я. — Тут же поліція кругом, звідки ж іще одна?!
Коли ми прибули, на мосту вже зібралася юрба, і люди у формі старалися нікого звідти не пускати далі. Шон побіг, я за ним, ми мчали попід деревами. Я хотіла сповільнитися, хотіла зупинитися. Куди ще мені зараз дивитися, як цю дівчинку витягають з води…
Але була не вона, це була Джулс. Вона вже лежала на березі, коли ми добігли. Чувся дивний звук, наче сорока скрекоче. До мене не одразу дійшло, що його видає вона, Джулс. Цокотить зубами. Вона трусилася усім тілом, промоклий одяг обліпив її нещасне, худеньке тіло, що скоцюрбилося, як поламаний шезлонг. Я покликала її, і вона глянула в мій бік, її почервонілі очі дивилися просто крізь мене, ніби вона не могла зосередитися, ніби не розуміла, хто я. Шон зняв куртку і накинув їй на плечі.
Вона щось пробурмотіла, наче в трансі. Вона не сказала нам ні слова, вона, здавалося, майже не бачила нас. Вона просто сиділа, тремтіла, дивилася спідлоба на чорну воду, її губи ворушилися так, як тоді, коли вона побачила свою сестру на каталці, беззвучно, але не безглуздо: наче вона сперечалася з якимось невидимим супротивником.
Але полегшення тривало лише кілька хвилин — і тут вдарила наступна криза. Поліцейські, які пішли привітати Марка Гендерсона з поверненням, виявили, що його будинок порожній. І, хай йому чорт, не просто порожній: на кухні — свіжі ознаки боротьби, кров по всій підлозі й на дверних ручках, і автомобіля Гендерсона немає ніде.
— О Боже, — сказав Шон. — Ліна!
— Ні, — крикнула я, намагаючись переконати себе й Шона. Я думала про розмову з Гендерсоном за день до того, як він поїхав відпочивати. Щось у ньому таке було: якась слабкість чи що. Наче якась душевна рана. А немає нічого небезпечнішого за таку людину.
— Ні. Там же поліція стояла біля будинку, вони його чекали, він не міг…
Але Шон похитав головою. Ні, не було поліції. Не було. Було погане ДТП на трасі A68 минулої ночі, і всіх свистали нагору. Вирішили перерозподілити ресурси. Нікого не було біля будинку Гендерсона до самого ранку.
— Блядь. Блядь!
— Годі.
— Він повернувся, побачив побиті вікна й дійшов слушного висновку: що Ліна Ебботт сказала нам дещо.
— А що потім — він пішов до неї додому, забрав її і привів до себе?
— Та звідки, нахрін, мені знати? — гаркнув Шон. — Це ми винні. Ми мали стежити за будинком, за нею… Через нас вона зникла.
Поліцейський — не той, якого я зустріла раніше — хотів зайти в дім зі мною. Він був молодий, може, років двадцяти п’яти, а з таким гладеньким ангельським обличчям здавався зовсім хлопчиком. Хоч який він був добрий, я наполягла, щоб він пішов. Я не хочу бути наодинці з чоловіком у будинку, незалежно від того, наскільки в нього безневинний вигляд.
Я пішла нагору й набрала собі ванну. Вода, вода, кругом вода. У мене не було великого бажання знову занурюватись у воду, але я не знала кращого способу відігрітися. Я сіла на край ванни, закусивши губу, щоб не цокотіти зубами, із телефоном у руці. Я набирала Ліну знову й знову, і далі чула її веселий голос, такий легкий, яким вона ніколи не говорила зі мною: «Залишіть, будь ласка, голосове повідомлення…»
Коли ванна наповнилася наполовину, я влізла туди, стиснувши зуби від паніки, серце в мене калатало. Усе гаразд, усе гаразд, усе гаразд. Ти так казала. Тієї ночі, коли ми були тут разом, коли ти поливала мене гарячою водою, заспокоювала мене. Усе гаразд, ти казала. Усе гаразд, Джуліє. Усе добре. Це було, звичайно, не так, але ж ти не знала. Ти думала, що в мене просто був жахливий день: мене висміювали, принижували, мені відмовив хлопчисько, у якого я закохана. І врешті-решт у мелодраматичному акті я пішла на Затон Утоплениць топитися.
Ти розсердилася, бо думала, що я зробила це, аби заподіяти тобі шкоду, щоб ти потрапила в халепу. Щоб мама мене більше любила, навіть більше, ніж раніше. Щоб змусити її відмовитися від тебе. Адже це ж ти була б винна, чи не так? Ти ображала мене, і ти повинна була стежити за мною, а це сталося при тобі, коли ти за мене відповідала.
Я повернула кран ногою і вся занурилась у воду; плечі, шия, голова. Я слухала звуки будинку, спотворені, приглушені, очуднені водою. Раптовий стукіт змусив мене вискочити на холодне повітря. Я прислухалася. Нічого. Мені здалося.
Але коли я знову лягла, то вже була впевнена, що почула рипіння сходів, кроки, повільні й рівні, у коридорі. Я сіла, випросталася, учепившись за край ванни. Знову рипіння. Дверна ручка повертається.
— Ліна? — гукнула я, і голос мій прозвучав по-дитячому, пронизливо, тонко. — Ліно, це ти?
У відповідь — тиша задзвеніла у вухах, і в ній мені почулися голоси.
Твій голос. Як по телефону, як той перший дзвінок. Після нашої сварки на поминках, коли ти поставила оте страшне запитання. Невдовзі після того — може, за тиждень-два — ти зателефонувала пізно вночі й залишила мені повідомлення. Ти була заплакана, твої слова невиразні, голос був ледь чутний. Ти сказала, що хочеш повернутися до Бекфорда, що збираєшся зустріти давнього друга. Ти мала поговорити з кимось, а я тобі нічим не допомогла. Я не думала про це тоді, мені було байдуже.