Задні двері лишилися відчинені, сказав офіцер на місці злочину. Не просто незамкнені, а відчинені. Коли я увійшов, то відчув запах заліза. Келлі Бакен уже була на місці, розмовляла зі спеціалістами з речових доказів; вона спитала мене про щось, але я не слухав, бо чув дещо інше: тваринне скавчання.
— Тихо, — сказав я. — Слухайте.
— Будинок обшукали, сер, — сказала Келлі. — Тут нікого немає.
— Чи є в нього собака? — спитав я в неї.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Чи є собака, тварина в будинку? Є якісь ознаки?
— Ні, геть нічого, сер. А чому ви питаєте?
Я знову прислухався, але звук зник, а я залишився з відчуттям дежавю: я бачив це раніше, робив це все раніше — чув собаче скавчання, ходив закривавленою кухнею в дощ.
Тільки немає ні дощу, ні собаки.
Келлі дивилася на мене.
— Сер? Отам щось є, — показала вона на предмет на підлозі, кухонні ножиці в калюжі крові. — Це не просто хтось порізався, правда? Може, це не артеріальне, але вигляд дуже підозрілий.
— У лікарні телефонували?
— Нічого, не було там ні його, ні її.
У неї задзвонив телефон, і вона вийшла на вулицю прийняти виклик.
Я ще стояв на кухні, а двоє спеціалістів зі збору доказів тихо працювали навколо мене. Я дивився, як один із них підбирає пінцетом довге біляве пасмо, яке висіло на краю столу. На мене раптом накотила нудота, рот наповнився слиною. Я не міг зрозуміти, чого так: я бачив і гірші місця злочину, ніж це — і то значно гірші, — і лишався спокійним. Правда ж? Хіба я не бував у кривавіших кухнях, ніж оця?
Я доторкнувся рукою зап’ястя і зрозумів, що Келлі знову звертається до мене: її голова з’явилася у дверях.
— Можна до вас звернутися, сер?
Я пішов за нею надвір, і поки я знімав бахіли, вона виклала мені новини.
— Дорожники зловили автомобіль Гендерсона, — сказала вона. — Я маю на увазі, не зовсім узяли, але червоний «воксголл» у них з’являвся у камері двічі, — вона подивилася у свій блокнот. — Річ у тому, що там трохи плутано виходить: перший раз, щойно після третьої ночі — це A68, машина їде на північ на Единбург, а потім години зо дві по тому, о п’ятій п’ятнадцять — він їде на південь по A1 біля Аймаута. Тож, може, він… щось викинув? — позбувся чогось, хоче сказати вона. Чогось чи когось. — А може, він намагається заплутати нас?
— Або ж він передумав, куди тікати, — сказав я. — Чи він панікує.
Вона кивнула:
— Мотається, як півень без голови.
Мені ця думка не сподобалася, я не хочу, щоб він — чи хтось інший — був без голови. Я б хотів, щоб він поводився спокійно.
— Чи можна було побачити, чи є хтось у машині, на пасажирському сидінні? — спитав я в неї.
Вона похитала головою, стиснула губи.
— Ні. Звичайно… — Вона затихла. — Звичайно, це не означає, що іншої людини в машині нема. Це просто означає, що інша людина не сидить.
Знов-таки, це химерне відчуття, наче я побував тут раніше, уривок пам’яті, наче й не зовсім моєї. Як спогад може бути ще чиїмось? Це має бути частиною історії, сказав мені хтось — не пам’ятаю, хто. Жінка, яка лежала на сидінні автомобіля, що її нудило, скручувало судомою, текла слина… Не дуже це й історія — я не міг згадати решту, тільки знав, що від думки про це в мене в животі все перевертається. Я спробував прогнати цю думку геть.
— Ньюкасл, здавалося б, очевидне місце, — сказала Келлі. — Я маю на увазі, якщо він тікає. Літаки, поїзди, пороми — і світ біля його ніг. Але дивна річ у тому, що від п’ятої години нема нічого: він чи то зупинився, чи з’їхав із головної траси. Він може їхати дрібнішими дорогами, над морем навіть…
— Хіба в нього немає дівчини? — спитав я, перериваючи її висловлювання. — Жінка в Единбурзі?
— Та сама наречена, — мовила Келлі, піднявши брови. — Ну що ж, тут він нас випередив. Вона Трейсі МакБрайд, так її звати. Їй телефонували сьогодні вранці. Наші кличуть її до Бекфорда на розмову. Але, маю попередити вас, наша Трейсі стверджує, що вона не бачила Марка Гендерсона давненько. Майже рік, насправді.
— Що? Я думав, що вони тільки-но їздили на відпочинок разом?
— Так сказав Гендерсон, коли він говорив із сержантом Морґан, але, за словами Трейсі, від нього не було ні слуху ні духу доволі давно: він розірвав стосунки минулої осені. Вона каже, що він кинув її ні з того ні з сього, сказавши, що по вуха закохався в іншу.
Трейсі не знала, ні що це за жінка, ні чим вона займається. «І знати не хочу», — різко сказала вона. Вона сиділа в кабінеті у глибині поліцейського відділку годину по тому, попиваючи чай. — Я… Мені насправді дуже важко було це пережити. Ось я вибираю весільну сукню — а за хвилину він каже мені, що не може… Тому що він зустрів кохання свого життя, — вона сумно всміхнулася мені, занурюючи пальці в темне стрижене волосся. — Після цього я просто обірвала зв’язок з ним. Видалила його номер, розфрендила його, з кінцями. Чи не могли б ви сказати мені, що з ним сталося? Ніхто не каже мені, що тут, у біса, відбувається!
Я похитав головою.
— Мені дуже шкода, але я небагато можу вам зараз розповісти. Ми, однак, не вважаємо, що він постраждав. Нам просто потрібно знайти його, нам потрібно поговорити з ним про дещо. Ви не знаєте, куди він міг би піти, чи не так? Якщо йому потрібно сховатися? Батьки, друзі в цьому районі?..
Вона насупилася.
— Це не про ту мертву жінку йдеться? Я читала в газетах — тиждень чи два тому. Я маю на увазі… він не був… це не та жінка, з якою він зустрічався, ні?
— Ні, не вона. Це не має нічого спільного з ним.
— О, добре, — з полегшенням сказала вона. — Я маю на увазі, вона була б трохи застара для нього, чи не так?
— Чому ви так говорите? Йому подобалися молодші?
Трейсі зніяковіла.
— Ні, я маю на увазі… що значить, молодші? Тій жінці ж за сорок було, так? Маркові немає ще тридцяти, так що…
— Добре.
— Ви дійсно не можете сказати мені, що відбувається? — знову спитала вона.
— Марк ніколи не поводився по-насильницьки з вами, він ніколи не втрачав самовладання, щось таке?
— Що? Боже мій, ні. Ніколи. — Вона відкинулася на спинку крісла, насупилася. — Хтось його в чомусь звинувачував? Він же не такий. Він егоїст, без сумніву, але він не погана людина, не настільки погана.
Я провів її до машини, де чекали люди у формі, щоб відвезти її додому, гадаючи, у чому ж Марк Гендерсон був поганий, і про те, чи зумів він переконати себе, що кохання його в усьому виправдовує.
— Ви питали про те, куди б він міг піти, — сказала мені Трейсі, коли ми дісталися до машини. — Важко сказати, не знаючи контексту, але одне місце спадає мені на думку. Ми — ну, мій тато — маємо хату на узбережжі. Ми з Марком трохи їздили туди на вихідні. Воно абсолютно відлюдне, нікого навколо. Марк завжди казав, що це ідеальне місце для втечі.
— Воно не зайняте, це місце?
— Воно не дуже використовується. Ми зазвичай ховали ключ під горщиком із квітами, але на початку цього року ми виявили, що хтось використовував його без дозволу — там якісь чашки стояли не наші, сміття не було винесене тощо — то ми тоді ключ забрали.
— Коли це сталося в останній раз? Коли хтось востаннє використовував його, не спитавши? — Вона насупилася.
— О Боже. Та зовсім недавно. Може, у квітні? Так, у квітні. На Великдень.
— А де саме це місце?
— Гоуїк, — сказала вона. — Крихітне село, нічого особливого там немає. Просто понад узбережжям за Крестером.
Він вибачився, коли випустив мене з багажника.
— Вибач, Ліно, але що я міг зробити?
Я почала реготати, але він сказав мені заткнутися, стиснув кулак, і я подумала, що він збирається врізати мені знову, так що заткнулася.
Ми були біля будинку на березі моря — просто один-єдиний будинок, сам собою, просто на скелі, із садом, муром і таким, як ото в пабах буває, столиком надворі. Будинок, схоже, під замком, навколо не було нікого. Звідти, де я стояла, було видно ще одну будівлю неподалік, а стояли вони при простій ґрунтівці. Я не чула нічого: ні машин, нічого подібного, тільки чайки й хвиля б’є об скелю.